Поліцейське свавілля в Україні: звідки н(р)оги ростуть?
Andrii Mishchuk
«Перевищення владних повноважень», «хуліганство», рідше «замах на вбивство» чи «вбивство, вчинене групою осіб» — це перелік того, до чого в Україні призводить міліцейсько-поліцейське свавілля. За 29 років незалежності вседозволеність одних груп населення та незахищеність інших то зростала, то спадала. Та це лише на перший погляд, адже головну роль тут відіграє не сам факт перевищення правоохоронцями повноважень, а резонанс події. І зрештою саме тому ми маємо на поверхні побиття, зґвалтування, катування, а за дужками все ще залишається «дахування», вимагання, хабарництво. Сьогодні ж спробуємо пригадати найбільш резонансні випадки правоохоронного свавілля, та як вони вплинули на суспільство та систему.
1. Початок
90-ті роки минулого століття — часи і без того складні, але саме тоді поняття “міліцейського свавілля” і з’явилось, у т.ч. у сюжетах ЗМІ.
23 червня 1995 року у селищі Курортне біля Феодосії учасники місцевого бандугрупування вбили двох кримських татар. Кримські татари заявили, що встановлення справедливості від міліції вони все одно не дочекаються. Так почались погроми закладів у Феодосії та Судаку, які належали імовірним вбивцям. 25 червня конфліктна ситуація почала спадати, а татари їхали на мітинг до Сімферополя, проте їх по дорозі зустрів «Беркут» (спецпідрозділ було сформовано у 1992 році) і відкрив автоматний вогонь. Внаслідок стрілянини двоє татар загинуло, семеро поранені. Кримські татари тоді заявили про неправомірність відкриття вогню, адже масових заворушень не було, і розстріл колони мітингувальників ніяк не міг вплинути на деескалацію конфлікту. Власне сама ситуація і стала свідченням того, що міліція не прагнула справедливого слідства.
14 липня 1995 року помер патріарх Володимир (Романюк) — очільник УПЦ КП. Керівництво церкви вирішило поховати його на території Софійського собору. Це одразу не сподобалось уряду, і хоча офіційно у відмові було зазначено, що це ж територія під охороною ЮНЕСКО, а значить поховання здійснити неможливо. Тодішній прем’єр-міністр Євген Марчук зазначав, що ініціатива заборонити це поховання виходила від Президента Леоніда Кучми, і можливо пов’язана з його прихильністю до УПЦ МП. Замість поховання у Софії Київській була запропонована ділянка на Байковому кладовищі, і нібито керівництво УПЦ КП з цим погодилось. Вранці 18 липня траурна процесія вийшла із Володимирського собору, але попрямувала не до Байкового кладовища, а на Софійську площу. На Володимирській вулиці процесію вже очікував міліцейський кордон. Проривом займалась здебільшого організація УНА-УНСО. Врешті до Софійської площі дістатись таки вдалось, брама самого храму була зачиненою, а на території було помітно велику кількість «беркутівців». Близько 16:30 унсовці, народні депутати та священики розпочали копати яму прямо на площі, розбиваючи асфальт. Міліція довго нічого проти цього не вчиняла, та о 19.20, коли тіло вже було засипане та похорон фактично завершився, «Беркут» перейшов у атаку. Побиття мітингувальників тривало до 22 години. За свідченнями очевидців, міліція використовувала гумові кийки, сльозогінний газ, били лежачих, особливо жорстоко розправлялись з унсовцями, і, за їх словами, до затриманих були застосовані тортури. Розслідування дій «беркутівців» завершилось у травні 1996 року, складу злочину у їх діях виявлено не було, а похорон Патріарха Володимира залишився у історії «чорним вівторком».
Окремої «слави» у 90-х роках нажили дії міліції у протистоянні шахтарським мітингам. Демонстрації розпочались ще у 1989 р., і тривали з перемінним успіхом аж до кінця століття. У 1996 році страйк українських шахтарів вперше завершився розгоном та навіть арештом лідерів. Та вже у травні 1998 р. розпочались нові шахтарські протести, пов’язані вони були із 12-місячною заборгованістю по заробітній платі. Найбільший мітинг був запланований на 24 серпня і навіть мав супроводжуватись смолоскипною ходою та спаленням опудала «паразита» у Луганську. На протидію цьому був відправлений підрозділ «Беркут», який і розігнав мітинг кийками та сльозогінним газом. Постраждали 22 шахтаря та 12 міліціонерів. Однак, навіть з огляду на побиття, шахтарі страйків не припинили. 14 грудня після акту самоспалення гірника Олександра Михалевича з шахтарями розрахувались.
2. Нульові
У грудні 2000 року розпочався рух «Україна без Кучми». Вбивство Георгія Гонгадзе та «касетний скандал» почали консолідувати опозиційні сили України з вимогою відставки Президента та керівників силових відомств. Піком демонстрацій стало 9 березня 2001 року, силове протистояння розпочалось у Парку Шевченка і пізніше перекинулось під Адміністрацію Президента. І якщо бійки з «Беркутом» до того часу стали явищем достатньо звичним, то інші події того дня дещо вибились із загальної картини. Наприклад, близько 17 години відбувся штурм штабу УНА-УНСО у Києві, багато учасників руху затримано. Цікаві епізоди розпочались пізно ввечері на деяких станціях метро, та на залізничному вокзалі. За спогадами очевидців, міліція тоді затримала усіх подібних до мітингарів, ідентифікували їх за українською символікою, за місцем народження у паспорті, навіть за українською мовою. Один з затриманих був родом із Луцька, ніч із 9 на 10 березня він пам’ятає добре. Історична правда публікувала його спогади:
«Ввечері ми, група студентів з Луцька, повертались на залізничний вокзал з надією на майбутні перемоги і швидкий кінець «режиму». Всі в тогочасній опозиційній символіці, з прапорами та мегафонами в руках. Тут на нас і чекали… І почалося. Ніч з 9 та 10 березня мені запам’ятається на все життя. За цей короткий проміжок часу я «відбув» близько 10 допитів. СБУ, МВС, Прокуратура, ще якась кримінальна міліція та інші подібні структури… Зйомка на відеокамеру; відбитки пальців; спільний з оперативниками пошук мого обличчя на оперативних зйомках ранкового штурму; численні погрози «сісти на років п’ять» за спробу повалення існуючого державного ладу. І так до самого ранку.»
Окремою сторінкою історії злочинів міліції у дев’яностих та нульових є вибивання щиросердних зізнань або показів. В той час, коли в Україні прокотилась хвиля резонансних вбивств, здійснених серійними вбивцями. Злочини стали медійно відомими, такими ж мали бути і їх розслідування. Керівництво МВС вимагало результатів і погрожувало підлеглим звільненням, зрештою ці результати почали вибивати. За злочини маніяків Онопрієнка і Ткача посадили більше двадцяти людей, частина були піддані катуванням і померли хто у лікарні, хто у СІЗО, частина вкоротили собі віку. Ось лише один з епізодів: у 2002 році семикласника Якова Поповича змусили зізнатись у вбивстві своєї племінниці. Його мати, Галина Попович так згадувала ці події: «Дві доби Яші не давали спати, погрожували побоями, пускали в обличчя сигаретний дим, наводили пістолет. Він тримався, але коли міліціонери пригрозили, що якщо не визнається у вбивстві, вони розправляться з батьками — Яша злякався і під диктовку написав явку з повинною». Хлопця ув’язнили на 15 років. У 2005 році маніяка затримали, він почав давати свідчення. Міліція ще довго намагалась виправдати свої дії, прокуратура Запорізької області наполягала, що вина Якова доведена повністю. Пізніше до батьків хлопця почали телефонувати і приходити люди з метою написання відмов від претензій до правоохоронних органів. Лише у 2010 році вирок Якову було скасовано.
Та повернемось до «Беркуту»… Українські нульові стали часом піднесення фанатського руху. В цей же час і розпочались перші епізоди «жесті» на українських стадіонах. Присутність спецпідрозділів біля фанатських секторів тоді ще була офіційно дозволеною. Пік протистоянь був у 2002–2008 роках. Наприклад, у 2002 році на матчі Кубка України у Житомирі дісталось вболівальникам київського «Динамо». Причиною конфлікту, за їх словами, було те, що міліція до цього пропустила велику кількість безбілетників та нетверезих фанатів, які провокували вболівальників гостей.
Найбільш резонансним епізодом став все ж Фінал Кубка України 2007 року у Києві. Кадри, на яких «беркутівці» б’ють дівчину, тоді ще довго були у центрі уваги. Сам же конфлікт розпочався через використання фанатами піротехнічних засобів, невдовзі розпочалась «зачистка» сектору «ультрас».
Втім цей епізод дав поштовх до заборони міліції знаходитись у чаші стадіону, поступово футбольні клуби почнуть переходити до використання послуг цивільної охорони та стюардів, що зменшить кількість та градус конфліктів.
3. «Доба Януковича»
Футбольні фанати початок президентства В.Януковича вітали спеціальною кричалкою, а «правоохоронці» вітали Україну новою хвилею міліцейського свавілля. В перше півріччя 2010 року відбулось щонайменше дві резонансні події, пов’язані із міліцією. І хоча вони різні за своїм характером, та все ж їх об’єднує один наслідок — ініціатива «Ні поліцейській державі».
Перший епізод — це смерть хлопця у Шевченківському районному відділ міліції м. Києва у ніч з 17 на 18 травня. Студенти Київського професійно-педагогічного коледжу імені Антона Макаренка святкували День народження, серед них був і Ігор Індило. Одна із свідків пізніше зазначала, що саме тоді студент впав уперше. На це звернуть увагу правоохоронці, адже будуть доводити, що Індило «неодноразово» падав того вечора і завдавав собі тілесних ушкоджень. Щоправда, журналістське розслідування ставить під сумнів твердження свідка, адже на неї міг здійснюватись тиск.
Під дією алкоголю у студента Індила трапився конфлікт з охоронцем гуртожитку та дільничним міліціонером Сергієм Приходьком. За це він був затриманий і доставлений у Шевченківський райвідділ міліції близько 21.00. Вже за декілька хвилин перебування там відбувається «друге падіння» Ігоря, нібито із висоти власного зросту. Студента затягнули до кімнати адміністративно затриманих. Близько 01.30 ночі трапилось «третє падіння» студента, цього разу із лавки. Саме це падіння пізніше і назвуть смертельним. Ігор Індило пролежав нерухомо до самого ранку, аж поки його не підняв черговий міліціонер. Він викликав медиків, які і констатували смерть хлопця. Пізніше журналістське розслідування поставило під сумнів обставини смерті студента, громадськість заявила про катування та доведення до смерті, а країною прокотилась хвиля протестів. Зрештою розслідування довело «перевищення службових обов’язків» лейтенантом Приходьком, щоправда реального терміну ув’язнення він не відбував, вирок «п’ять років з відтермінуванням на два роки».
Другий епізод — це Харків, травень-червень 2010 року, парк імені Горького. Для прокладання автодороги міська влада вирішила вирізати частину дерев у парку. Громадськість виступила на захист насаджень, так розпочалися протести. Активісти вдавались до пікетів, «шипування» дерев, у парку було розбите наметове містечко, а деякі протестувальники прив’язували себе до дерев, або ночували на них. Проте 2 червня міліція разом із «невідомими особами у чорному» почала наступ. Зрештою мітингарів вдалось відтіснити, комунальники зрізали дерева іноді навіть із активістами, які сиділи на гілках. За планом під спилювання підпало близько 500 дерев, а зрізано було більше 1500. Велика кількість активістів постраждали, міліцію ж звинувачували у застосуванні сили та покриванні агресивних дій «невідомих осіб у чорному».
Зверніть увагу на написи на деревах:
Взимку та влітку 2013-о на Миколаївщині прогриміли 2 гучні справи через насильство над жінками. В лютому країну сколихнула справа Оксани Макар, де були замішані троє миколаївських мажорів. Через розголос вони таки були покарані. Друга справа була пов’язана з міліцією.
Влітку 2013 року прогриміла нова назва — Врадіївка. Величезне соціальне збурення, протести, штурми райвідділів, та вже звичні на той час розгони мітингів — все це стало наслідком «врадіївського злочину». 29-річна Ірина Крашкова близько опівночі 26 червня поверталась додому з роботи, під’їхав автомобіль, дівчину силоміць затягнули та повезли у лісосмугу, де побили та зґвалтували. Вже у лікарні вона вказала на нападників: два міліціонера та таксист. Наступного дня затримали двох із них: лейтенанта Поліщука та таксиста Рябіненка. У капітана Дрижака, як виявилось, було алібі — був на чергуванні, проте пізніше на впізнанні потерпіла ще раз вкаже саме на нього. Саме на цьому етапі і почались протести — громадськість вважала, що міліція має на меті приховати злочин, або принаймні вивести із нього одного зі злочинців — найстаршого за званням. 30 червня протест відбувся під судом, де обирали запобіжні заходи затриманим. А вже 1 липня стався штурм Врадіївського відділку міліції з вимогою заарештувати Дрижака. До селища були завезені «беркутівці», вони і відбивали атаку на відділ за допомогою сльозогінного газу, було розпочате кримінальне провадження за частиною 4 статті 296 (хуліганство, вчинене групою осіб). 5 липня Дрижака таки заарештували, а вже 13 липня розпочалась Врадіївська хода — протестувальники вирушили до Києва. Іноді на шляху це супроводжувалось новими протестами та навіть штурмами відділків міліції, як, наприклад, це відбулось у Фастові. У Києві ж мітингарів зустріли розгонами їх наметового табору на Майдані Незалежності, штрафами та адмін.арештами.
У листопаді 2013 року Дрижака та Поліщука засудили до 15 років ув’язнення, Рябіненко отримав 11 років. Також 5 років в’язниці отримав заступник начальника Врадіївського райвідділу міліції майор Михайло Кудринський — за приховування злочину та перевищення службових повноважень. Зрештою саме на приховуванні злочинів і наголошували протестувальники, адже за їх повідомленнями це далеко не перший проступок врадіївських міліціонерів (і не перший злочин такого характеру), але кругова порука була занадто сильною. До речі, родині Ірини Крашкової довелось змінити місце проживання — впливові родичі засуджених не були в захваті від того, що тих таки посадили.
4. Революція Гідності
«Врадіївську справу» та мітинги, спровоковані нею, пізніше назвуть однією із предтеч Майдану, а відсутність справедливості та запит на правосуддя — однією з головних його причин. Отже, Революція Гідності 2013–2014 років. Злочини міліції проти мітингарів можна виводити у окрему статтю, тому коротко згадаємо лише основні з них.
Побиття студентів 30 листопада 2013 року. Наразі реакцію на цю подію називають генетично подібною до бунту врадіївчан за декілька місяців до цього — кожна дія з боку міліції почала породжувати все більше протидії з боку громадськості. І, як і в липні, так і у листопаді була вигадана формальна причина для застосування сили. Тільки влітку це було рішення суду про заборону мирного зібрання, а вже восени міліція мала звільнити площу для встановлення новорічної ялинки. За даними Генпрокуратури України у ту ніч було травмовано близько 80 протестувальників. Пізніше проти «беркутівців» відкриють кримінальну справу за незаконне перешкоджання проведенню мітингів під час масових акцій протесту.
1 грудня 2013 року відбулось ще одне масове побиття протестувальників, цього разу під Адміністрацією Президента. Досі існує безліч версій щодо того, були це провокації з боку влади, чи штурм одразу ж готували і здійснювали націоналісти, але висновок у цієї історії все одно той самий. Розгін натовпу під Адміністрацією «Беркутом» та Внутрішніми військами супроводжувався побиття, добиванням лежачих кийками та ногами, використання світлошумових гранат. Частину активістів затримали, пізніше з’явились і свідчення про застосовані до них катування.
Після цього ситуація починає стабілізуватись, окрім, звісно, ще однієї спроби розгону 11 грудня. До гарячої фази протистояння перейшло після прийняття «диктаторських законів 16 січня», влада почала змінювати тактику і залучати на свій бік не лише міліцію, а й криміналітет. Протистояння на вулиці Грушевського розпочалось 19 січня, а вже 21 січня почали з’являтись повідомлення про нові злочини. Міліція затриманих і поранених протестувальників доправляла до лікарень, звідки вони уже невдовзі почали зникати. Так з’явився, наприклад, епізод Луценка-Вербицького, яких викрали з лікарні, де вони мали би перебувати під охороною, катували. Юрій Вербицький катувань не пережив. Вранці 22 січня на самій вулиці Грушевського розпочинається абсолютно новий етап протистоянь — міліція переходить до вбивств мітингарів із вогнепальної зброї. Перші жертви: Нігоян, Жизневський, Сеник… Окрім розстрілів, міліція вдається до катувань, нападів на активістів за межами Майдану, нападів на журналістів, використання водометів у 20-градусний мороз.
18 лютого 2014 року — ще один «чорний вівторок» в українській історії. Розпочинається як «Мирний наступ», але продовжується масовими побиттями та вбивствами мітингувальників. В цей час зрощення «Беркуту», ВВ та «тітушок» досягло піку, вони почали діяти у повній зв’язці один з одним, і якщо на Інститутській-Шовковичній здебільшого силу застосовували міліціонери, то у Маріїнському парку, який ще донедавна був базою «Беркуту», масово діють представники кримінального світу, озброєння вони отримали від міліції. Протистояння призвело до нових жертв серед революціонерів, розпочався штурм Майдану Незалежності. Підпал Будинку Профспілок вночі з 18 на 19 лютого — це ще один акт вбивства, де загинули поранені активісти, які знаходилися всередині і не встигли евакуюватись. О 13 годині 19 лютого була оголошена так звана Антитерористична операція, а влада почала шукати підтримки своїх дій у армії. Був відданий наказ перекидати до Києва частини десантників. Вранці 20 лютого «чорна рота Беркуту» розпочала розстріли майданівців. Лише у цей десь вбито було 77 революціонерів, загалом загинуло 107 протестувальників.
5. Після реформи
Втім і після Майдану та поліцейської реформи свавілля правоохоронців не зникло. Новий епізод трапився неподалік у селищі Криве Озеро. У ніч на 24 серпня 2016 року на Олександра Цукермана у поліцію заявила його дружина через побутовий конфлікт, пізніше свої свідчення надав і таксист. Два наряди поліції, а це 6 правоохоронців чоловіка затримали, у власному дворі розпочалось його побиття. Та цього для «правоохоронців» виявилось замало, закутого в кайданки чоловіка застрелили, чотири кулі були випущені впритул. Пізніше свідки зазначать, що стріляв один поліцейський, але ж «били його усі». Одразу ж, за словами сім’ї та сусідів убитого, розпочалось приховування фактів події і зацікавленим було вище місцеве командування. Зрештою на лаві підсудних опинились четверо поліцейських, двох вивели в статус свідків. Головним підозрюваним став сержант поліції Денис Ляхвацький, 3 роки він перебував у СІЗО, на початку 2020 року суд відпустив його під домашній арешт. Звинувачують же екс-поліцейського в умисному вбивстві, решта обвинувачені у перевищенні влади або службових повноважень, вони вийшли під заставу. Справу ще у серпні 2016-го почали називати «Врадієвкою-2», тут відіграла і роль географічна близькості до самого селища Врадіївка, і реакція місцевих мешканців. Тоді вони виступили проти ймовірної фальсифікації фактів з боку поліції та прокуратури та перекладання відповідальності на одного поліцейського замість усіх шести. Наприклад, місцеві мешканці висловлювали обурення стосовно запису з камери відеоспостереження сусіднього магазину, який міг би допомогти встановити істину у справі. Прокуратура запис вилучила, а через декілька місяців зазначила, що запису тієї ночі немає. Зрештою місцевий відділ поліції таки розформували, а справедливості сім’я та селище очікує досі.
У 2017–2018 році Україною прокотилась хвиля злочинів проти активістів. Найбільш резонансні серед них: вбивство Катерини Гандзюк, Віталія Олешка, Ірини Ноздровської, три замахи на Сергія Стерненка, замахи на одеських активістів Віталія Устименка, Олега Михайлика, Григорія Козьму та Михайла Кузаконя, псевдосуїцид Миколи Бичка, тощо. В деяких із цих справ прямо або опосередковано прослідковується участь поліцейських, часто на це вказують самі постраждалі, журналісти, депутатська ТСК. Наведемо лише один епізод: це зараз у вбивстві Катерини Гандзюк засуджені виконавці і навіть один з можливих замовників відправився у СІЗО, але так було не одразу. Напад на херсонську активістку відбувся 31 липня 2018 року, а вже 3 серпня поліція звітувала про затримання підозрюваного — Миколи Новікова, 6 серпня суд відправив його у СІЗО. Вже на суді захист зазначав про наявність алібі у підозрюваного, проте поліцейські чини продовжували наголошувати на обґрунтованості своїх підозр та звітуватись у швидкому розкритті злочину. Лише після тиску активістів та журналістських розслідувань поліція таки затримала виконавців замаху, і 22 серпня «стрілочника» Новікова відпустили, навіть не вибачившись.
31 травня 2019 року Україну сколихнув ще один резонансний злочин. У Переяславі-Хмельницькому до реанімації з вогнепальним пораненням у голову потрапив п’ятирічний Кирило Тлявов, вже 3 червня він помер не приходячи до тями. Поліція, яка прибула на місце події, одразу заявила, що хлопчик впав і вдарився головою. Проте вже ввечері того ж дня з’ясувалось, що за 100 метрів від дітей, які грались на вулиці, відпочивала п’яна компанія, вони вирішили постріляти по банках з травматичної зброї. Один з таких пострілів і став смертельним для дитини. Виявилось, що до вбивства причетні четверо осіб: поліцейські Володимир Петровець та Іван Приходько), син одного з них та їхній товариш Дмитро Кривошея. Гіркий досвід попередніх злочинів, здійснених поліцейськими, та спроби їх приховування вивели на вулиці людей. Протестувальники вимагали справедливого розслідування, розформування псевдоатестованого Переяславського відділу поліції, відставки Голови НПУ Князєва та міністра внутрішніх справ Авакова. Активісти наголошували, що поліція, яка прибула на місце події одразу, як мінімум некомпетентна, а як максимум ангажована. Наразі серед підозрюваних у СІЗО перебуває лише Приходько, решта фігурантів звільнені під заставу. Зброю, з якої стріляли підозрювані, не знайдено досі.
В перший день 2020 року у ще одному місті півдня України — Каховці на Херсонщині відбулось резонансне вбивство. За версією поліції обставини злочину виглядали так: о 6.30 ранку 26-річний Володимир Чебукін у нетверезому стані прийшов до колишньої дружини, де у нього розпочалась перепалка з її новим співмешканцем Юрієм Кашніковим, колишнім поліцейським, яка завершилась тим, що гість вистрілив у свого опонента з пістолета, той натомість відстрілювався з карабіна. Внаслідок отриманих поранень Чебукін помер у лікарні 3 січня. Проте вже невдовзі після цього містяни та родичі загиблого почали виходити на вулицю. Вони не вірять у офіційну версію слідства, як і у те, що стріляв лише один Кашніков. Рідні загиблого наголошують на тому, що у нього влучило 15 куль і вони трьох різних калібрів, тобто стріляло мінімум троє із різних видів зброї. Поліція запевняє, що стріляв один. Реакція поліції зрозуміла, наголошують протестувальники, один із друзів вбивці є каховським поліцейським і його таким чином вигороджують колеги. Пізніше офіційна версія підтвердила, що на місці вбивства було загалом 5 людей, поліцейський Олександр Портной в тому числі, але в провадженні він проходить як свідок. На користь версії громадськості свідчить і факт зникнення машини Чебукіна. В автомобіль теж влучили кулі, а її зникнення відбулось для того, щоб приховати їх кількість та калібри. Люди почали збиратись та висловлювати свою позицію під Каховським відділом поліції 4 січня, їх вимога — справедливе покарання усіх причетних до злочину.
Масового характеру акції набули і тому, що, за твердженнями місцевих, це далеко не перший злочин поліцейських, а переатестації місцевих копів так і не відбулось, просто всіх перевели у нову поліцію. Дуже швидко протести переросли у погроми, а гнів на поліцію у відверту ненависть. Під тиском громади Каховський відділ передав справу до Херсонського управління, а ДБР відкрило справу на поліцейського Портного за приховування особливо важкого злочину — він взяв пістолет загиблого та декілька разів вистрілив у ногу своєму товаришу Кашнікову для того, щоб вбивство виставити як самозахист. Наразі слідство триває, вбивця у СІЗО, а поліцейський під домашнім арештом. Окреме провадження відкрито за знищення доказів злочину — хтось викрав автомобіль, знищив відеозаписи з камер спостереження та навіть відмивав кров на місці вбивства.
«Врадієвкою-2» іноді називають і подію, яка відбулась у ніч з 23 на 24 травня у Кагарлицькому відділку поліції. Поліцейські Микола Кузів та Сергій Сулима побили та зґвалтували жінку, яка прийшла у відділок у якості свідка. Насильство тривало декілька годин, на жінку одягали протигаз, кайданки, били, стріляли над головою з табельної зброї. Паралельно також знущались над чоловіком, який теж перебував в цей час у відділку. Його ставили на коліна, били кийками, стріляли над головою, зламали ребра та ніс. Після розголосу стосовно цієї справи весь Кагарлицький відділ поліції розформували, а особовий склад має бути заново переатестований. Ґвалтівників же було затримано, суд обрав для них запобіжний захід — тримання під вартою. Новий злочин здійснений «правоохоронцями» вкотре підбурив людей до вислову незгоди, адже провина не лише на злочинцях, а й на тих, хто не повідомив про злочин, який відбувається у відділку поліції, на вищому керівництві Кагарлицької поліції — за те, що ситуація у якій можливі подібні злочини взагалі склалась, до керівництва МВС та НПУ — за нереформовану поліцію.
Це, звісно ж, не повний перелік навіть найбільш резонансних злочинів, здійснених міліціонерами та поліцейськими за період Незалежності України. Цей список можна продовжувати дуже довго, одних лише розгонів мітингів та надмірного застосування сили до протестувальників у домайданну та постмайданну добу назбирається вдосталь, чи то у листопаді 2014-го чи у червні 2020-го. Безліч злочинів залишились без медійного висвітлення, а багато постраждалих від дій правоохоронців так і продовжили про це мовчати. Дахування, підкидання наркотичних засобів, хабарництво, участь у рейдерських захопленнях, несанкціоновані обшуки, тиск на бізнес, побиття, вбивства, катування та багато іншого — це все те, що завжди на слуху, і всі ми розуміємо, що без участі силовиків тут часто не обходиться. Та висновок може бути лише один — злочини є, важлива також і реакція на ці злочини та покарання винних на всіх рівнях, в тому числі і політичному.
Наші сторінки в мережі:
