У пошуках справедливості. 5 детективних історій зі сфери мистецтва
Nadiia Kravchenko, 06/05/2020
8–9 травня — дні, коли традиційно говорять про загиблих, постраждалих, переможців і переможених у ІІ Світовій війні. Проте для декого війна почалась ще в 1933 — і це була війна за виживання. До них належать власники збірок “дегенеративного” мистецтва, які, до того ж, мали єврейське походження. І вони чи їхні нащадки мають історію довжиною в кілька десятиліть, яка тривала чи триває досі. Історію з пошуку і повернення втраченого.
В Україні питання реституції культурних цінностей рідко піднімається на-гора — мабуть, найбільше увагу до цього питання привернула виставка “Спецвантаж” в Мистецькому Арсеналі. Натомість в Німеччині (як країні, з якої власне все це почалось), про це активно говорили ще після ІІ Світової війни, було кілька хвиль зацікавлень проблемою реституції культурних цінностей, і періодично інтерес до неї спалахує знову. Про те, якими були шляхи вирішення цієї проблеми, конкретні кейси, складнощі у дослідженні походження творів та юридичної практики йтиметься у цьому пості. Ну а якщо ви дивились фільм “Найкраща пропозиція” з Джефрі Рашем, то читати обов’язково. Тут навіть є прообраз його героя:)
Спершу про історичний контекст теми.
Отже, інтерес до неї виник після ІІ Світової війни. Але країн колишнього соцтабору, і зокрема нашої, це торкнулось вже після того, як впали комуністичні режими. До того реституція була незручною темою і для останніх так само — солдати-переможці та їх командири прихопили з собою чимало цікавого, а говорити про таке було незручно. Нацисти під час ІІ Світової війни діяли так само — тому деякі українські музеї мусили формувати колекції з нуля.
В ІІ пол. ХХ ст. Західна Німеччина була в цьому процесі активнішою за НДР — наприклад, ще у 60-х деяким колекціонерам чи їх нащадкам виплатили грошові компенсації, але в повоєнний час цим так само ніхто не хотів опікуватись. До того ж, не існувало відповідної законодавчої бази. Спойлер — вона навіть у Німеччині не розроблена на достатньому рівні (досі!).
НДР повернення постраждалим культурних цінностей мало турбувало. Врахуємо, що це був специфічний з ідеологічної точки зору момент — чого б це правильні комуністи і соціалісти мали бути відповідальні за злочини нацистів. Більше того, у 70–80-х рр. в цій країні існував сумнівний бізнес. НДР була по вуха в боргах, і щоб якось цей компенсувати, тут придумали випускати політв’язнів за окрему плату від уряду Західної Німеччини, зберігати в країні відходи підприємств звідти і продавати на Захід зброю, антикваріат і твори мистецтва. Так, більше 200 громадян були звинувачені в нелегальній торгівлі антикваріатом і потрапили у в’язницю за несплату податків. Твори вилучались у масовому порядку, обліку майже не велося, продані вони були переважно приватним особам, “туристам” із Західної Німеччини. Вислідкувати, кому і за яку ціну — вкрай складно. Тож цими питаннями опікуються дослідники походження мистецьких творів.
Дещо з конфіскованого потрапило в музеї. Angermuseum в Ерфурті в 2014 році повернув сину колекціонера Хайнца Дітеля 23 твори, вилучені в його батька. Випадок Хайнца Дітеля — радше виняток з правила. Проте саме завдяки ньому виник інтерес до реституції незаконно вилучених цінностей в НДР, доти про це публічно не йшлося.
Кампанія за повернення культурних цінностей законним власникам активізувалась у 1999 році. З ініціативи міністра культури Німеччини Міхаеля Науманна всі музеї отримали лист щодо необхідності дослідити походження всіх пам’яток, які опинились у їх фондах 1933–45 рр. Йому передувало прийняття міжнародної конвенції з питання повернення культурних цінностей законним власникам. Наразі в країні є більше 60 фахівців з дослідження походження пам’яток, а процес їх роботи цікавіший за будь-який детектив. Роботу полегшують каталоги аукціонів, електронні бази втрачених артефактів. А для навчання “мистецьких детективів” навіть була ідея створити програму підготовки в університеті.
Чим ускладнений процес реституції?
Потрібно навести достеменні докази, що цей твір мистецтва, документ etc належав конкретній родині чи інституції. Часто це дуже складно через нестачу доказової бази, і це стосується не лише пам’яток, що належали родинам. У міжвоєнний період чимало музейних описів і карток були створені нашвидкуруч, містили вкрай мало інформації. Проблеми створює і оформлення документів на передачу цінностей — через різницю в законодавстві щодо антикваріату і велику кількість різних дозволів та додаткових документів.
До того ж часто родини, що повернули старожитності, одразу виставляли їх на продаж, тож з музеїв вони потрапляли в приватні колекції. З одного боку, питання етики та відповідальності за помилки минулого, з іншого — можливо, пам’ятці було б краще висіти на стіні в музеї? До речі, німецькі музеї часто викуповували роботи назад.
У 90-х в Німеччині про необхідність активнішої реституції заговорили ще й завдяки єврейській діаспорі. Тому що свого часу нацисти під час каральних акцій конфісковували не лише релігійні цінності, а й до прикладу, живопис епохи Модерну. Гітлер мріяв створити масштабний музей мистецтва в австрійському Лінці, куди мали потрапити конфісковані пам’ятки (у т.ч. з закордонних музеїв). Ну і окремі знавці мистецтва допомагали йому в цьому — нижче йтиметься про сина одного з них.
В міжвоєнний період чимало торгівців мистецтвом мали єврейське походження. Дехто встиг втекти, втративши все чи продавши колекції задешево. Твори мистецтва, особливо «дегенеративного» часом продавались самими нацистами на Захід, за смішні гроші. Дещо лишилось в німецьких інституціях.
Помічником і союзником Німеччини у справі повернення культурних цінностей є єврейські музеї, наприклад, Музей Ізраїлю в Єрусалимі (на фото). Власне цій країні після ІІ Світової було передано чимало цінностей, що належали євреям. Кількадесят повернули попереднім власникам. І тут також є практика викуповування творів у нащадків назад в колекції.
А тепер нарешті до самих історій.
- Випадок Гурліта та “мюнхенські знахідки”
У 2012 році увагу швейцарських митників привернув один пасажир, який віз у валізі велику суму готівки. Ним виявився син колекціонера мистецтва Хільдебранда Гурліта, який в нацистські часи був відомий тим, що займався перепродажем конфіскованих в євреїв культурних цінностей. До початку співпраці з нацистським режимом цей пан колекціонував мистецтво сецесії, влаштовував виставки творів модерністів. У 1945 він заявив, що колекція зберігалась в Дрездені і була знищена під час бомбардування міста. Як виявилось, все було зовсім не так.
Під час обшуку у мюнхенській квартирі Корнеліуса Гурліта знайшли 1400 творів мистецтва, серед них були картини всесвітньо відомих художників (наприклад, Матісса, Шагала, Мунка…). За первинними оцінками 50–70% колекції підлягало реституції. Адвокати К. Гурліта заявляли про 1–3%, адже його батьки збирали мистецтво задовго до 1933 р. Зрештою була досягнута домовленість про те, що колекція буде досліджена фахівцями на предмет наявності незаконно вилучених творів.
Суди, переговори тривали десь півтора року, і лише через через такий довгий відрізок часу (після обшуку) були опубліковані фото з колекції. Так німецькі інстанції зіштовхнулись з критикою суспільства і нащадків тих, у кого були вилучені ці картини — адже за цей час дехто міг би вже повернути втрачене чи принаймні впізнати картини на фото.
У 2014 році Корнеліус Гурліт помер від хвороби серця у віці 81 року. Скандал спалахнув з новою силою після оприлюднення його останньої волі. Свою колекцію він заповів не племінникам чи якійсь німецькій інституції, а Музею мистецтв у швейцарському Берні, оскільки любив це місто. Контактів з музеєм доти він не мав. На той момент вже було відомо, що кілька картин слід повернути попереднім власникам. У родичів постало питання, чи був автор заповіту дієздатним на момент його укладення (колекція ж на мільйони євро!), проте адвокати довели, що в цьому сумнівів бути не може. Керівництво музею в Берні було настільки здивоване (і водночас шоковане) таким подарунком, що навіть не одразу погодилось на те, аби прийняти спірну колекцію.
Через 2 роки після досягнення домовленостей та після виставки цих творів у музеї в німецькому Бонні, роботи все ж були надіслані в Берн (пізніше були ще виставки в Берліні та Єрусалимі). Відомо, що ще якась частина колекції зберігалась у невеликому приватному будинку Корнеліуса Гурліта в австрійському Зальцбурзі, і де вона зараз — невідомо. Власник вів тихе і непомітне життя — не мав власної родини, великої кількості друзів, банківського рахунку, не робив значних переказів коштів. Тепер відновлення справедливості — клопіт різних інституцій в 5 країнах — Швейцарії, Німеччині, Австрії та США й Ізраїлю, де живуть нащадки колишніх власників. Після історії з картиною Макса Лібермана мюнхенськими знахідками зацікавилась Польща. Наразі нащадкам колишніх власників повернено трохи більше десятка картин, фахівці довели, що ознаки незаконно вилучених мають більше сотні творів.
2. Спірний спадок… Анна Каспарі
Ця пані була власницею колекції мистецтва, у т.ч. «дегенеративного». У 1933 році через фінансові проблеми своєї галереї вона віддала одну з картин під заставу. А все тому, що кредит їй відмовлялись дати через єврейське походження. Повернути її Анна вже не змогла.
Твори з родинної колекції конфіскували у 1935 році, зберігся список. Доля самої Анни склалась трагічно — її депортували до Латвії, в 1941 році вона загинула в гетто. Її сини встигли емігрувати до Лондона. Дещо вдалося знайти і повернути нащадкам Анни, зокрема антикварні книги з Мюнхенської державної бібліотеки, де був екслібрис з родинним прізвищем. А тепер про суперечливе.
Складнощі виникли з однією картиною, а саме «Паризькою площею» австрійського художника Оскара Кокошки. Вона довгий час висіла в кабінеті очільника Прусського культурного фонду, аж поки не виникла підозра, що вона могла бути незаконно вилученою у нацистський період. Звісно, було вирішено провести дослідження, як картина потрапила до установи. І виявилось, що це та сама картина, яку Анна Каспарі віддала під заставу у 1933 році. У списку 1935 року її резонно не було, тож дослідникам довелось вирішувати, чи варто її реституювати, оскільки де-юре вона не під цю категорію не потрапляла. Рішення суду було винесене на користь нащадків Анни Каспарі. У таких випадках суди часом зважають не на юридичні неточності, а на етичний бік справи.
3. Юліус Генсс. Захоплений юдаїкою
Естонський колекціонер і мистецтвознавець єврейського походження Юліус Генсс мав прекрасно систематизовану бібліотеку з 10 тис.томів, захоплювався книжковою графікою та мав у своїй колекції твори Марка Шагала, Ліонеля Файнінгера і багатьох його сучасників, відомих митців єврейського походження. З багатьма з них був знайомий особисто. У 1938 р. він навіть організував виставку свого зібрання, яку провів у Таллінні, Тарту та Ризі. Після нацистської окупації Естонії колекцію вилучили. До цього, до речі, був причетний Альфред Розенберг, який сам був естонським німцем.
Доля колекції невідома, вдалось врятувати тільки одиниці — завдяки другові родини, який, знаючи про її місце зберігання, прихопив щось з собою і повернув законному власнику. Генсси знали, що принаймні частина книг вціліла, тож після 1945 Юліус спробував боротись за розслідування долі колекції і її повернення, але марно. Натомість через старт в СРСР антисемітської кампанії родина ще й постраждала. Юліус Генсс деякий час провів у в’язниці, його сина, доцента-мистецтвознавця, звільнили з університету, дружина покінчила життя самогубством. Сам колекціонер помер у 1957 р.
У 1991 році онука Юліуса, Юлія Генсс емігрувала до Мюнхена, де працює реставратором. З собою вона вивезла врятовані твори з колекції, які зараз можна побачити у єврейському музеї Мюнхена.
4. Історія Макса Штерна. Мирне вирішення проблем
Макс Штерн був колекціонером єврейського походження, що жив у Дюссельдорфі. Він обожнював голландське мистецтво та твори, присвячені улюбленому місту. Проте у 1935 році він змушений був закрити галерею та емігрувати, осівши згодом в канадському Монреалі, де очолив регіональну галерею мистецтв. Перед від’їздом частину свого зібрання він продав німецькому колезі Ганштайну, з яким був у дружніх стосунках, навіть власноруч склав каталог переданого. Ганштайн підтримав фінансово й інших колег єврейського походження, зберігав контакти з емігрантами, за це був арештований Гестапо у 1942 році.
Випадок Штерна вважається вдалим, оскільки він пережив Голокост, по війні знайшов частину дюссельдорфської колекції, отримав від свого федерального округу грошове відшкодування. Проте ясно, що суми компенсації і гроші за продаж картин не були ринковим еквівалентом втраченого, тож попри скепсис деяких фахівців був даний старт процесу реституції. Відомо про 223 картини, що йому належали, наразі 12 з них передані канадській стороні. Останньою з переданих є автопортрет Вільгельма фон Шадоу (на фото нижче).
5. Здавалося б, нескінченна історія. Колекція Ганса Захса
Ганс Захс, лікар за освітою, був пристрасним колекціонером і зібрав 40 тис. плакатів часів югендштілю (сецесії/модерну). Це в часи, коли їх оформленням займались відомі митці.
Через єврейське походження він зазнав переслідувань, потрапив у концтабір, згодом зміг емігрувати з родиною до США. Маючи в кишені 10 марок (так «багато» йому дозволили взяти з собою), він мусив у 60 років скласти іспити, щоб мати можливість вести лікарську практику. Свою колекцію за безцінь він продати не захотів, тож вона була конфіскована і мала б бути передана якомусь музею. Далі її сліди загубились.
Після закінчення війни було встановлено місцезнаходження 20% колекції. На поч. 60-х родина отримала (радше символічну) грошову компенсацію від уряду Західної Німеччини, надсилала запити до східнонімецького Берліна, але через новий етап Холодної війни контакти припинились. Ганс Захс помер у 1974 р.
Після об’єднання Німеччини ще одну частину зібрання знайшли у фондах Берлінського історичного музею, трохи більше 4300 шт. Фахівці побоюються, що колекція була розпорошена і решту знайти не вдасться. А ще кажуть про кінець епохи колекціонування в його класичному розумінні, адже долю колекцій стає досліджувати дедалі важче.
З 2006 по 2013 рік нащадки колекціонера судились з Німеччиною, щоб повернути решту зібрання. Попри те, що строки давності злочину давно минули, і уряд компенсацію вже виплатив, рішення було винесене на користь родини. Судді зважили на міжнародні конвенції та етичний аспект справи. Плакати були надіслані до США, половина була виставлена на продаж на аукціонах (нащадки часто так роблять, щоб компенсувати витрати на адвокатів). Берлінський історичний музей викупив сотню з них. Нині ринкова вартість повної колекції склала б 4,5 млн євро.
Підписуйтесь на наші сторінки в мережі:
