11 днів мікрокосму Лесі. Політ нормальний?
Nadiia Kravchenko
Масштабні виставкові проекти для України в 2021 році все ще радше виняток з правила. Причин для цього чимало — це і відчутна нестача менеджерів у сфері культури, і мала кількість відповідних просторів, фінансові та безпекові проблеми. Поза тим останнє десятиріччя позначилось появою в Україні т.зв. “музейних блокбастерів”, що є результатом співпраці значної кількості музеїв, фахівців різного профілю (комунікацій, дизайну та ін.) та приватних компаній і меценатів у якості інвесторів. Найсвіжішим проєктом, що прогримів буквально днями, є виставка “Леся Українка. 150 імен”, що тривала в Українському домі аж… півтора тижні.
Власне тривалість — перше, що кидається в очі, поза оригінальними дизайнерськими рішеннями, яких позбавлені виставки у багатьох музеях (з багатьох причин). Подібні виставкові проєкти до значних ювілейних дат на Заході тривають значно довший час — скажімо, місяців три. У даному випадку мала тривалість вочевидь була зумовлена високою орендною платою за площі в Українському домі, або ж подальшими планами експонування виставки деінде. В будь-якому випадку, аж півтора тижні для такого проєкту — кричуще мало, ну хоча б тому, що Київ — мурашник-мільйонник.
Строк проведення зумовив і велику кількість охочих побачити виставку, і періодичне вимушене нехтування соціальною дистанцією відвідувачами. В той час, коли в столиці стрибнула кількість “коронованих” осіб. Організатори намагались регулювати кількість гостей за допомогою завчасної реєстрації, але схоже на те, що це вийшло тільки… у величезному холі Укрдому. А, так. Ще в ресторації на цокольному поверсі, де була зменшена кількість столиків, і вони стояли на відстані.
Але, зрештою, будьмо відвертими — більшість з нас користується громадським транспортом, заповненість якого мало різниться від кількості відвідувачів на окремих локаціях цієї виставки. Проте варто додати й те, що працівниці Укрдому були шоковані і знервовані такою кількістю гостей. Авторка цього посту таки “нарвалась” на відповідну реакцію однієї шановної пані, коли хотіла кинути оком на марки з Лесею під час проведення П. Гудімовим кураторської екскурсії в тій же залі. Тож вимушено частина виставки банально лишилась поза увагою — марки марками, а от цікавинки з Музею грошей про введення в обіг тієї самої купюри, з якою фотографується президент на фоні в’їзної вежі Луцького замку, непобачені. Безумовно, кураторські екскурсії — це прекрасно, але можливо з огляду на велику кількість бажаючих на неї потрапити, та й випадкових слухачів (у т.ч. мимоволі) варто було вибрати якийсь інший формат. Наприклад, викласти пізніше в мережу її запис, а під час проведення виставки провести її у форматі лекції з фото- відеоматеріалом в тому ж таки холі, принагідно поставивши стільчики на відстані один від одного. До того ж, Укрдім будувався тоді, коли необхідність відповідної для масових заходів вентиляції у приміщеннях мало хто усвідомлював.
Ні, цей пост написаний не з метою кидання каміння в культурних менеджерів і організаторів подій у важкий для музейно-виставкової справи час. Є і чимало позитивних речей, наявність яких варто підкреслити попри суперечливі враження, спричинені організаційними недоліками. Чудовим було рішення почати виставку з власне тих таки 150 імен, зображених на трьох рядах “хвильок”. Помітна праця дизайнерів, вдало обрана кольорова гама, яка налаштовує на певну ліричність. Безумовно, дуже класною була ідея подати біографію Лесі Українки у канві помітних подій цього ж періоду, себто надати їм історичного контексту, аби життєва історія письменниці не виглядала ізольовано.
Подібні речі — фішечка багатьох виставкових проєктів в Європі, і її доти можна було зустріти в Довженко-центрі та Мистецькому Арсеналі. Лариса Косач надто вже непересічна особистість, аби бути “сама по собі”. Її твори досі зачіпають за живе, а окремі з них взагалі можна розбирати на цитати, і не лише “Бояриню”, яка є чудовою літературною ілюстрацією тези Леоніда Кучми про нашу відмінність від Росії.
Знаючи біографію Лесі, тим більше важко дивитись на її родинні фото. І ні, мова не про її завше серйозний погляд і хворобу, про яку написано в кожному буклетику. До речі, на виставці експонувалось єдине фото Лесі, де вона посміхається.
Але водночас не забуваємо, що Лариса Косач зростала серед мальовничих лісів, а ще стала сильною жінкою тому, що страждала через хворобу… Безсумнівно, в сучасних виставкових проєктах може знайтись місце як і чомусь рідкісному чи то пак унікальному, так лінгвістичним конструкціям з методичок для українських вчителів:( Маємо розуміти: щоб написати чудовий твір, дія якого відбувається на Поліссі (так, мова йде про “Лісову пісню”), треба перш за все мати літературний талант і відповідні знання з етнографії цього регіону, а їх наявність необов’язково корелюється з місцем народження. Туберкульоз кісток не чинить прямого впливу на формування характеру жінки та на її інтелектуальний розвиток, хоч і має вплив на життя. Леся Українка є геніальною письменницею незалежно від наявності в неї хвороби.
Були і кращі історії. Епічніші, принаймні. Зі світлин, оригінали яких зберігаються у Музеї видатних діячів української культури, були створені збільшені копії. На них можна побачити рідних письменниці, що постраждали під час репресій 30-х., наприклад, серед них є Ізидора Косач, молодша сестра Лесі. За неправдивими звинуваченнями цю чарівну жінку та її чоловіка відправили рубати ліс в Сибір. За кілька років Ізидора змогла повернутись в Україну, за неї клопотали рідні — мовляв, помпезно святкуємо ювілей Лариси Косач, поки її молодша сестра в таборах, якось це нелогічно… Юрій Борисов, чоловік Ізидори, загинув.
Повернемось до виставки. Однозначним плюсом є наявність ігрової локації, де можна перевірити свої знання про Лесю та її творчість.
Моцний лайк варто поставити за величезну збірку графічних ілюстрацій до творів Лариси Петрівни, у т.ч. неперевершеної Софії Караффи-Корбут. На світлинах зі сходів така ідея експонування видається доречною, проте після відвідин виставки про українську графіку, що тривала влітку минулого року у Мистецькому Арсеналі, виникає бажання покрутити носом. А все тому, що форма своєрідного графічного мистецького пазлу здається не зовсім відповідною, якщо відвідувачу(чці) йдеться про бажання порозглядати всю красу, а не просто витратити на частину гравюр на рівні очей по кілька секунд свого часу. До того ж, не всі тут мають зріст в 2 метри.
Та й незручно якось, що карикатури, з яких не всі виглядають… ммм… вдалими (про це йшлось в стислому відгуку на нашому каналі в телеграмі), мають набагато краще місце для експонування, ніж твори чудових українських митців. Безумовно, бажання вписати Лесю та її оточення в сучасний культурний контекст виглядає необхідним і прогресивним, та в даному випадку надто вже хочеться посперечатись про смаки. “Ікони революції” бувають різними, справа в стилі, подачі та місці.
З мистецького йшлося не лише про книжкову графіку, а й про ескізи театральних костюмів, афіші кінофільмів, олійний живопис, скульптуру…
О так, авангардні скульптури Теодозії Бриж на тему “Лісової пісні”, які свого часу добряче вкурвили компартійних мистецтвознавців, теж експонувались. Рік тому ми писали про цю історію у тематичній вибірці творів скульпторки: тоді, в часи похолодання по Відлизі, між нею і якимсь “видатним” знавцем скульптури відбувся такий діалог:
— де ви бачили такі очі в Мавки?
— а де ви бачили інші?
Більш витонченого тролінгу компартійної сірятини ще пошукати. У 30-х вона перемогла, і жорна репресій знищили не одного митця, письменника чи науковця за “неправильні” твори. Зірка авангардного Львова Теодозія Бриж жила вже в інші часи, але через свої неординарні смаки та творчість в той час мала незручності, мало замовлень, а відповідно й мало коштів, як для скульпторки такого рівня. Добре, що крім чоловіка ніхто не знав про її минуле... Попри значну кількість трагічних історій, культурні коди тих “сірих” часів досі повторюються багатьма навіть досить молодими людьми, питання лиш в тому, наскільки усвідомлено.
Теодозія Бриж — не єдина шістдесятниця, яка мала клопіт через свою недостатню радянськість. Попри те, що образ Лесі Українки став офіціозним, чомусь публічні читання її творів заборонялись, чи обмежувалось проведення таких заходів, про що згадував Іван Дзюба в своїх спогадах. Мабуть влада побоювалась надмір вільного їх трактування, яке її не влаштувало б. Леся ж могла бути надто іронічною та витонченою водночас, особливо коли писала про культуру поневолених народів. А раптом ще, Лєнін упаси, проведеш паралелі?!.. Тим прекраснішою, попри недоліки будівлі, виглядає ідея проведення виставки в Укрдомі, куди колись школярі на 1 вересня ходили послухати про вождя комунізму.
Повністю літературна спадщина Лесі Українки була видана лише цьогоріч — доти, в попередніх виданнях, окремі фрагменти (тим паче з епістолярної спадщини) були вирізані. Повна збірка творів письменниці їздила цим чудовим маленьким потягом, який виконував роль пересувної бібліотеки. Так, “Нова пошта” не лише класна, а й небайдужа до української культури.
Підсумовуючи, варто зазначити, що ця виставка — безумовно, дуже потрібний культурний проєкт, який вніс свій вклад у розбронзовіння Лесі. Великий респект тим, хто знайшов шалені суми на цю виставку, як і тим, хто домовлявся з такою великою кількістю різних музеїв про експонування їх пам’яток чи їх використання у стендах. Але, скажімо так, організаційні питання надто вже відчутно впливають на сприйняття, а окремі прикрощі з підписами, сухістю текстів чи порядком розміщення творів, їх вибором лишають питання… Хоча б тому, що чимало цих текстів, як і меморіальних речей просто не встигаєш оглянути, бо хтось вже дихає тобі в спину.
Цілком можливо, що мине якийсь час і ми усвідомимо, що й ця виставка — такий собі документ часу в історії процесів культурної деколонізації (чи дерадянізації). Правильно оформлена, з відповідним для 2021 року посилом. Але з неусвідомленими недоліками і штампами, яких ще належить позбавитись, а натомість ставити інші акценти. Які, в свою чергу, краще стимулюватимуть читати українську класику, а ще усвідомити той факт, що вона крута, соковита, досі актуальна, і в ній приховано багато сенсів. А стереотип про те, що українські письменники тільки і писали, що про плачі селян над їх нещасною долею, має піти в минуле.
P.S. 11 днів, не рахуючи 25.02, коли виставку можна було відвідати за спец.запрошенням. За даними Укрінформу, “150 іменами” поцікавились 27 тис. відвідувачів та відвідувачок. Наче й значна кількість, але чи багато, як для Києва і як для такого історичного проєкту?
Наші сторінки в мережі:
