Jedem das seine. 5 невигаданих історій з Бухенвальду

8 min readApr 8, 2021

Nadiia Kravchenko, 12/04/2020

11 квітня була чергова річниця визволення американськими військами сумнозвісного концтабору Бухенвальд. Моторошні фото звідси облетіли увесь світ, як й історії, що стояли за ними. Організатори табірного пекла cтворили свою, специфічну реальність — в якій поруч були благополучні маєтки есесівців з краєвидами з вікон на прекрасну Тюрингію, та каторжна праця, голод, знущання і смерть за колючим дротом. Насправді це тема низки постів — скільки спільного було у внутрішньому укладі та його ієрархічності між Бухенвальдом та ГУЛАГом, про який писав Солженіцин, наскільки схожими були бараки, миски, як люди намагались не втратити здоровий глузд у цьому пеклі. А поки що — 5 історій тих, хто потрапив туди, де нізащо не мав би опинитись. Про те, які різні люди побували тут, і як про них пам’ятають.

Частина меморіалу часів НДР, де зображено знущання з в’язнів. У центрі тодішньої політики пам’ятi були комуністи та Ернст Тельман. Решта жертв була переважно мовчазною. З 90-х років впроваджується політика інклюзивності пам’яті — тут згадують всіх постраждалих від нацистського терору, розкривають їх особисті історії та причини потрапляння сюди.

Фердінанд (Файбуш) Іцкевич

Файбуш Іцкевич завинив перед нацистським режимом тільки тим, що був євреєм. Але ні, ще посмів одружитись з німкенею.

У часи І Світової війни він (вочевидь вимушено) підпрацьовував перекладачем для нім. військових на окупованих ними територіях Російської імперії, потім потрапив в Німеччину. У 1923 році одружився з німкенею Гертрудою, в них народився син. Родина була незаможною, сам Файбуш, який став Фердінандом, заробляв ремонтуючи взуття.

Фото з історичного музею меморіального комплексу Бухенвальд

Проблеми почались після сумнозвісних Нюрнберзьких угод, за якими уряд намагався витіснити і знищити частину мешканців країни “неправильної” національності. Шлюб Файбуша-Фердінанда та Гертруди опинився поза законом, бо “шкодив арійській расі”. У 1937 його арештували, згодом випустили, надавши шанс емігрувати. Така можливість була де-юре протягом двох років. Попри це, за рік Файбуша арештували знову, тож новий паспорт він отримати не встиг. Коли нарешті документи для виїзду були готові, почалась інтервенція німецьких військ до Польщі, і виїзд знову був відкладений. Тепер вже назавжди.

В НДР знесли всі залишки блоків табору, який діяв до 1949 як в’язниця для політв’язнів. Коли створювався меморіал, місця, де вони знаходились, були позначені бордюрами і каменями, залишені були таблички з номерами блоків. Пам’ятати хотіли лише тих, хто яскраво боровся проти режиму, аби наступні покоління виховувались на патріотичних прикладах. Про те, як бути з рештою жертв (себто більшістю), хто винен, і чи можна було цьому запобігти — про це дискутували вже у 90-і.

Файбуш лишився в Бухенвальді, і (чомусь) потрапив у список тих, хто за ознакою проблем зі здоров’ям мав бути відправлений на той світ… Офіційною причиною смерті було вказане запалення легенів, місце — концтабір Пірна-Зонненштайн, 24.07.1941. Підробка причини смерті була звичною практикою — злочини в концтаборах старанно приховувались. Саме тому в 1945 в ці історії спочатку мало хто вірив і вважав вигадкою радянської пропаганди…

А виявилось, що ні, не вигадка. Це, до речі, чи не найбільш моторошне місце табору. Печі крематорію. В сусідньому приміщенні знаходяться урни для попелу, які лишились тут після звільнення Бухенвальду американськими військами

Преса про завершальний етап ІІ Світової війни. У центрі фото бомб з летючими листками, в яких йшлось про закінчення війни і її жахи. Внизу цитата зі спогадів евакуйованої мешканки Франкфурта-на-Майні, яка згадувала, що ці листки читати було заборонено — мовляв, німецький народ має бути зі своїм лідером до кінця. Попри це, її чоловік збирав ці листки, і, не читаючи, передавав іншим.

Історія Файбуша-Фердінанда стала відомою ще й завдяки тому, що збереглись листи, які він “писав” родині. В’язні мали право надіслати рідним 2 поштівки чи 2 листи на місяць. Усе б нічого, якби адресант не був неписьменним. Листівки родині писав хтось із сусідів під його диктовку, в їх тексті були лише нейтрально-позитивні месиджі. Інакше і бути не могло — тоді б текст був зафарбований чорним чорнилом. Нічого не нагадує?

2. Людвіг Бехіні фон Лазан

Ще одна історія з сумним кінцем. Але якщо в попереднього героя був примарний шанс врятуватись, якби він вчасно отримав документи, то в австрійського аристократа Людвіга Йоганна Фрайхерра Бехіні фон Лазана його не було. Адже першими приходять до тих, хто активно перешкоджав загрозі.

Цей поважний пан, представник давнього аристократичного роду, був керівником австрійського аналога нашої СБУ у Зальцбурзі з 1934 року. На початку 1938 р. отримав підвищення і очолив ту ж установу, але в усій Нижній Австрії. Не минуло й трьох місяців, як почався аншлюс, а Людвіг Бехіні фон Лазан був відомий активною протидією нацистським акціям у Зальцбурзі (комуністів теж недолюблював, якщо що). Нацисти йому цього не пробачили. Після аншлюсу Людвіг Бехіні фон Лазан був арештований, потрапив до Бухенвальду, загинув у концтаборі Пірна-Зонненштайн 22.07.1941 р.

Кінцева. Платформа 1, станція Бухенвальд.

3. Антонін Каліна і… ще 900 в’язнів

Історія Антоніна Каліни варта екранізації не менше, ніж історія Оскара Шиндлера. Попри це, в тоді ще Чехо-Словаччині більшість знала тільки про другого героя. В Ізраїлі, Британії та США про Каліну знали більше, ніж на батьківщині — оскільки там жили врятовані ним колишні в’язні, там він був медійно відомим.

Антонін Каліна в молодості. Фото radio.cz. Лінк на статтю вкінці посту

Антонін Каліна народився в багатодітній родині, як і батько, був майстром з ремонту взуття. Через те, що дотримувався комуністичних поглядів і не приховував цього, потрапив спочатку в Дахау, потім у Бухенвальд. Тут в’язні вибрали його очільником свого блоку.

Археологічні знахідки з території табору. З гігієною і побутовими дрібницями було вкрай складно, деякі речі зберігались нелегально або робились вручну з того, що було. Наприклад, гребінці чи зубні щітки

Бухенвальд був відомий як “розподільний пункт” — тут вирішували, кому куди далі — в інший табір чи в один бік. Антонін помітив, що серед прибулих були діти, і зрозумів, що якщо вони потраплять в загальні блоки, їх шанси на виживання мінімальні. Так з’явився блок 66, названий пізніше “дитячим”, сюди за попередніми домовленостями з керівниками інших блоків перемістили всіх дітей. Поруч поставили табличку, що нібито тут лютує тиф, аби нацисти поменше цікавились ним.

Так виглядав барак зсередини (звісно, це не все). Конкретно в цієї будівлі, звідки це фото, цікава історія. Вона вціліла під час бомбардувань союзників, а після закриття табору завдяки доброму стану стала частиною якоїсь контори, що займалась лісовими вирубками за кількадесят км звідси. Звідки вона, згадали вже на початку 90-х, тепер це частина меморіального комплексу. У вітрині — міні-копія панорами табору, точніше його головної частини.

Антонін Каліна діяв схоже до Саїде Аріфової в Криму — заборонив дітям згадувати про походження та намагався всіляко їх оберігати. Наприклад, вони не ходили на загальні збори в’язнів. Лікар Індржих Флуссер вів документацію олівцем, щоб під час чергової перевірки виправити єврейські імена на якісь інші. Все тому, що з Бухенвальду йшли ешелони до Аушвіцу (=на той світ). До того ж, Каліна шукав для дітей їжу, необхідні побутові речі, взуття наприклад.

Це кіноміф, що всі ходили в смугастому. Багато хто лишався в тому, в чому приїхав. Це стосувалось, наприклад, дітей. Червоний трикутник був ознакою політув’язненого. Проте з ним ходили не лише комуністи чи соціал-демократи, а й наприклад ті, хто наважився на втечу з примусових робіт

“Посуд” для табірної баланди. Ложки були в дефіциті, як і хліб. Це все археологічні знахідки

В 1945 р., коли в’язнів відправляли в масовому порядку до Аушвіцу, він переконав керівництво, що нібито існувала домовленість відправити дитячий блок останнім. Сам Каліна ходив з червоним трикутником як політичний в’язень — тобто йому постійно загрожувала небезпека бути розстріляним. До цього не дійшло, як і до формування ешелону з бараку №66 — американські війська наступали і почалась операція зі звільнення.

Документи, мапи та археологічні знахідки речей, що належали тим, хто звільняв табір. За цією вітриною — інша, у формі крила літака. В ній фото та цитати зі спогадів про табір тих, кого звільнили союзники 11.04.1945 р.

Антонін Каліна за допомогою своїх друзів та знайомих врятував 900 в’язнів Бухенвальду з блоку 66, віком від 3 до 18 років. Згадувати про ті страшні часи не любив, не вважав свої дії чимсь героїчним. Після звільнення працював у сфері легкої промисловості, вів спокійне життя у Празі, помер у 1990 році 88-річним. Індржих Флуссер, який допомагав підробляти документи, також вижив, підтримував з Антоніном дружні стосунки. Про їх вчинки стало відомо на весь світ у 2012 р., коли вийшов документальний фільм. Того ж року Антоніну Каліні посмертно присуджено звання праведника світу. До речі, серед врятованих ним дітей 2 нобелівські лауреати з літератури!

4. Йоганнес Штеєр

Йоганнес Штеєр є в’язнем сумління — провів 10 років у таборах через свої релігійні переконання, з 1935 по 1945 рік. Він був свідком Єгови, ще однієї дискримінованої в нацистські часи групи — їх не визнавали за християн і вважали злочинцями. Становище свідків Єгови було дещо кращим, ніж політичних в’язнів чи євреїв, до того ж, за умови відмови від релігії могло поліпшитись. Йоганнес Штеєр принципово відмовився це робити, за це потрапив спочатку у Бухенвальд, потім до Маутгаузена, Заксенбургу і Заксенгаузена.

Дослівно — “неначе меч церкви, виступав Гітлер проти Свідків Єгови, євреїв, політиків і злочинців / Ціллю було замасковане визискування Свідків Єгови не як християн, а їх переслідування як злочинців”.

Свідки Єгови були одними з перших, хто потрапив до табору — вони ще мусили його облаштовувати і будувати бараки, рубаючи дерева. У 70-х Йоганнес Штеєр, коли пішов на пенсію, відтворив свої спогади в 27 акварелях. На них сюжети з табірного життя і ще трохи про пропаганду, яка передувала всім цим жахіттям. Сам Штеєр помер у 1998 році, маючи 90 років.

“Перші бараки стояли в лісі, поки табір будували”. В центрі на другому плані — ті самі знамениті ворота з написом “кожному своє”. Посилання, за яким можна подивитись решту акварелей, вкінці посту

5. Мафальда Савойська

Італійська принцеса Мафальда Савойська потрапила до Бухенвальду в 1943 році, і перебувала тут під вигаданим ім’ям. Невипадково. На цьому фото зі шлюбної церемонії 1925 р. справа від неї її чоловік, граф Філіп фон Гессен, очільник прусської землі Гессен-Нассау, член НСДАП з 1930 р.

Завдяки йому нацисти отримали зв’язки не лише в середовищі німецької аристократії, а й з Беніто Муссоліні, адже Мафальда була донькою короля Італії Віктора Еммануїла ІІІ. Теплі відносини з Гітлером у родини були до 1941 р., потім щось пішло не так. Цікаво й те, що нацистам було відомо про бісексуальність графа, але вочевидь численні зв’язки Філіпа фон Гессена та його дружини грали більшу роль. До того ж, подружжя мало 4 дітей, так що ззовні все було “правильно”.

Мафальда і троє її синів. Наймолодша дитина, донька Елізабет-Маргарита, народилася у 1940 р. Це, як і попереднє фото, з вікі

Кризовий момент настав у 1943 році. Гітлерівські війська зазнавали однієї поразки за іншою. Стало відомо про перехід Віктора Еммануїла на бік союзників; сам італійський король збирався перевезти своїх рідних у безпечне місце. Гітлер прагнув помсти. Мафальду під вигаданим приводом викликали у німецьке посольство, арештували і відправили до Бухенвальду. Там вона була ув’язнена під нейтральним іменем, адже поруч з нею були політики лівих та соціал-демократичних поглядів. У серпні 1944 року табір бомбардували американські війська, почалась пожежа, було багато загиблих. Мафальда мала опіки, була тяжко поранена. Очевидці згадували, що випробування вона витримувала стоїчно. Лікарі вирішили ампутувати їй руку, проте було запізно — італійська принцеса померла від зараження крові. Її чоловік був в’язнем концтаборів Флосенбург та Дахау, потім був ув’язнений вже по закінченню ІІ Світової війни; пережив дружину на 36 років. Іронія долі — ті, хто допомагав будувати цей режим, стали його жертвами.

Крематорій, лікарняний блок, за ними колишня санчастина, де нині одна з експозицій меморіального комплексу. Зараз в меморіальному комплексі, крім архіву та лабораторій та збережених музеєфікованих будівель, діють 3 музеї — історичний, художній та табору 1945–49 рр.

Це страшне місце мимоволі об’єднало величезну кількість людей — різного віку, національності, походження, професії, “неправильних” вподобань (і релігійних, і сексуальних теж). Лікар з Угорщини, столяр з Люксембургу, шофер з Нідерландів, журналіст з Бельгії, ювелір з Австрії, інженер та продавець з України, очільник банку та художник з Польщі, селянин з Білорусі, військові з Чехії та Іспанії, студент з Росії… Їм пощастило вижити, і вони лишили свої спогади для усноісторичного архіву. Проте перелік жертв можна продовжувати безкінечно, адже тисячі жертв так і лишились безмовними. Вони загинули поруч з містом, де колись жили Шиллер та Гьоте, був даний старт німецькій демократії (себто Веймарській республіці) та з’явився баухаус.

Ну і ще трохи про інклюзивність пам’яті у меморіальному комплексі. Біля кожної таблички з номером блоку чи плитою лежать такі камінці. Їх поклали родичі тих, хто був тут ув’язнений (завдяки архіву номер блоку встановити нескладно). Такою є традиція в цьому місці.