Артем Петрик: “Мене в обличчя називали «литовським націоналістом», «литовсько-українським бандерівцем». Дослідник історії країн Балтії про литовське та українське минуле і сьогодення
Для того, щоб зробити це інтерв’ю, я з Артемом, перебуваючи у порожньому карантинному Херсоні, прорвались у хаб Херсонського державного університету. Ми мали постійно бути у масках, але це не завадило говорити більше години для цього матеріалу і ще стільки ж — про інше, не для запису. Те, що розповів Артем Петрик привідкриє завісу над тим, що відбувається у сфері досліджень, історичної пам’яті та політики Литви. Парадоксально, але в цьому контексті про дуже близьку нам країну та важливого стратегічного партнера ми знаємо вкрай небагато, часто послуговуємось стереотипами, родом з СРСР та Росії. Тут буде багато порівнянь із станом досліджень минулого та публічної історії в Україні — і усі вони не у нашу користь…
— Насамперед розкажи, як ти прийшов у професію?
- Важко сказати, коли в мене з’явилась цікавість до історії. Однозначно в дитинстві. Зацікавлення історією, у першу чергу військовою, розпочалось у 8 років з «Історії України» Аркаса. Мабуть для багатьох він став провідником до саме української історії. Книга була велика, ілюстрована. Сильне враження справило кіно — зокрема, як не дивно, фільм «Богдан Хмельницький» (1941), саме батальні сцени. Усю стрічку я не дивився, а любив епізоди, вставлені до одного з документальних фільмів про гетьмана — атака української кавалерії і штурм польської фортеці, а також момент, де Хмельницький бігав по столах під час банкету. У дитинстві це здавалося апогеєм «козацької крутості» та українського домінування. Якщо говорити про мою сьогоднішню сферу зацікавленості, інтерес до неї також почався ще з раннього періоду. До списку фільмів, які я любив у дитинстві, увійшли «Геркус Мантас» — стрічка про легендарного вождя племені прусів, який протистояв хрестоносцям — тевтонцям, і, звісно, класика європейського кіно «Ніхто не хотів помирати» — про боротьбу партизан і комуністів в Литві, що сьогодні називають «війна після війни».
Заінтригувала, безумовно, Литва, та й загалом північноєвропейський напрямок, також естонська і латиська історія. Цікаво було проводити паралелі з подіями української історії, особливо часів визвольних змагань. До того ж, стосунки з Литвою були доволі тісними, і це торкається не тільки періоду Великого князівства Литовського, коли території нинішніх незалежних країн входили в одну державу, а й ХХ ст., коли Литва підтримувала український визвольний рух. Подобалась у литовцях і воля до боротьби — у них присутнє гостре відчуття власної гідності. Пам’ять про минуле, про державність, навіть про великодержавність, і при тому позитивне ставлення до українців. Ми у свідомості литовців — близький, дружній, і навіть братній народ. Особливо нас зблизили події 1940–1950-х рр., коли велася дуже схожа за формою та кривавістю боротьба і в Україні, і в Литві: в балтійській країні загинуло понад 20 тис. партизан, а якщо брати повну кількість жертв, то вона сягає цифри понад 50 тис. осіб.
До того ж, балтійські держави цікаві й у контексті міжвоєнного періоду — подивитись, що б ми мали, якби перемогли у війні за незалежність. Чому їхній приклад показовий: протягом столітть ці території знаходились під владою іноземних поневолювачів, спочатку німецьких, данських, потім шведських, у складі Речі Посполитої, а з XVIII ст. Російської імперії. Їх входженню до останньої передували численні військові конфлікти. Для балтійських країн міжвоєнний період був, свого роду, перевіркою на цілеспрямованість — повернути батьківщину собі, побудувати з нуля національну культуру, національну школу, національний університет. Литовський досвід цікавий для нас ще й тому, що литовці пережили хвилі полонізації та русифікації (через що практично втратили національні еліти). Проте литовські вчителі, адвокати, приходські священники з малих міст і сіл навчилися у короткий час задля збереження держави бути політиками, дипломатами, військовими, повернули Литву не тільки на карту Європи, а й відновили у литовцях віру у спадкоємність держави від Великого князівства Литовського, побудували дуже потужну ідеологічну модель.
Посприяла моїй теперішній сфері наукових досліджень і робота над дисертацією — вона була присвячена інтелектуальній біографії Андрія Яковліва — відомого діяча часів Центральної Ради (вважається одним з авторів конституції Української Народної Республіки, який був послом спочатку у Відні, а згодом у Бельгії та Нідерландах — ред.).
Вже тоді я знав, що займатимусь надалі Балтією. Підсумком подальшої роботи стала моя книга, яка виходила друком тричі. Перше видання — пілотне, але цінне, все ж це «первісток» — «Світло та тіні Першої республіки: Литовська держава у 1918–1940 рр.», потім видання російською, яке потрапило у книжкові магазини і України і Литви, презентувалась на Львівському книжковому форумі. В Литві презентація відбулась на ХХ Вільнюському книжковому ярмарку, під егідою Інституту культури Литви та Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету. Це один з найбільших подібних івентів у Північній Європі, у той рік його відвідали 250 тис. осіб. Врешті, у 2020 р. вийшла «Епоха великих надій: нариси історії міжвоєнної Литви (1918–1940)».
-Чи відповів ти для себе на питання, яке ставив у передмові своєї книги: чому їм вдалося, а українцям — ні?
-Якщо говорити об’єктивно, то показовим буде такий приклад: Київ, 1917 рік, проводиться, свого роду, «з’їзд поневолених народів». Єдиний представник від народів колишньої Російської імперії, який виступав за незалежність — литовець. Усі інші, включно з нашими, виступали за автономію, тоді як еліти Литви вже визріли до боротьби за державність. Останні вирізнялись і вмінням мобілізуватись, відставити на другий план власні протиріччя заради спільної цілі — заради ідеї повернення «матері-Литви». Більше того, вони дуже ефективно діяли й у сфері залучення до армії військових спеціалістів, добровольців, найманців різного походження: російського, німецького тощо. Велику роль на початку війни за незалежність відіграли саксонські, себто німецькі добровольці. Південно-Саксонська добровольча бригада у критичний момент фактично втримала фронт: в тилу в неї формувалась нова литовська армія, набиралась досвіду і сили. Це все показувало ефективність військового менеджменту. Було кілька людей, які мали чітку державницьку позицію, зокрема майбутній президент Антанас Сметона, прем’єр-міністр Миколас Слежявічус.
Заради справедливості треба відмітити, що на Україну прийшовся один з головних ударів, вона винесла основний тягар протистояння більшовикам у 1918–1919 роках. Без України, згадаємо Троцького та його слова, без цієї житниці вже взимку 1918 року почали б помирати від голоду люди у Москві та Петрограді, і, передбачувано, більшовицьку владу просто б знесли. За будь-яку ціну «червоним» потрібно було взяти під контроль Україну. До того ж, Литва мала значно меншу територію і не такий протяжний фронт. Їм вдалося домовитись з Антантою, і ті доволі швидко почали надавати допомогу, вже розуміючи перевагу країн Балтії як елементу «санітарного кордону» від більшовизму. У той же час Центральна рада підписала договір з державами «Четвертного союзу», ставши таким чином у число ворогів Антанти. Інше питання, чи могли очільники УЦР у тих умовах не підписувати Брестський мир, але факт є фактом. Антанта, до того ж, активно підтримувала білий рух, ідеологія якого була ворожою до української ідеї. Що стосується народів Балтії, то тут важливу роль зіграв естонський фактор. Естонці доволі швидко з допомогою фінів змогли організувати боєздатну армію, операції якої відігравали важливу роль по всьому театру бойових дій: участь у наступі на Петроград, на Псковському напрямку, підтримка армії Юденича. Під кінець війни чисельність армії Естонії доходила до 90 тис., це була потужна сила.
-Ти є науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету. Яка сфера твоїх обов’язків на цій посаді та яким чином відбувається взаємодія з колегами — особливо зараз, під час пандемії?
-Перед карантином, якщо брати 2019–2020 рр., я часто там бував, в основному це були робочі поїздки — конференції, форуми. З року кілька місяців я проводив у Литві. Як у наукового співробітника від мене вимагають видавати на-гора конкретну інтелектуальну продукцію — книги, статті з тематики, яка є цільовою для мене як для дослідника. Я займаюсь історією міжвоєнної Литовської держави, історією українсько-литовських стосунків у ХХ ст., яка, безумовно, цікава литовський стороні. Ну і такий бік діяльності, як написання книг про Литву, у тому числі українською, задля популяризації теми. У Литви, на відміну від України, що мені дуже сподобалось, велика увага приділяється публічній складовій, комунікації історика з суспільством.
-У чому це проявляється, наведи кілька прикладів.
-Ну от, припустимо, історик здає щорічний звіт у свою інституцію. І там окрема графа є — умовно назвемо її «популяризація науки», і виділені види: інтерв’ю, лекції, навіть проведення екскурсій, показ фільмів, відеопрезентації тощо. Цим усім історик приносить бали своїй установі, тому він зобов’язаний комунікувати з суспільством, його мають знати. У Литві, як і у інших країнах Балтії, та і у Європі загалом, історик є представником інтелектуальної еліти, до нього прислухаються, його думка має вагу.
-Тобто бути публічним інтелектуалом?
-Безумовно. Декілька років підряд, коли у Литві проводили опитування, визначаючи найбільш популярних людей у країні, історики декілька разів потрапляли до топу. Зокрема, Альфредас Бумблаускас з Вільнюського університету. Можна згадати і політолога Людаса Мажиліса з Каунаського університету, який, як було публічно проголошено у 2017 р., виявив у дипломатичному архіві в Берліні документ названий Актом про проголошення Незалежності Литви. Останній зараз обраний депутатом Європарламенту. Коли він прилітав з Берліну, то його зустрічали лавровими вінками. Держава до історії ставиться як до національної святині, а історики як, не хочу сказати «жерці», але люди, які бережуть цю святиню. Є такий популярний вислів, я його неодноразово чув: «Якщо чогось не відкриють литовські математики, то це зроблять французькі математики і наука глобально не постраждає. Але якщо литовські історики не будуть займатись своєю історією, то нею ніхто не буде займатись». Сказано з таким балтійським фльором. Вони уважно слідкують за тим, як про них пишуть, наскільки образ литовський позитивний і представлений у сусідніх країнах.
В Україні литовцям важливо популяризувати парадигму дружніх стосунків — бо Литва реально до нашої країни дружня. Водночас, вони цікавляться й історією України. Є такі собі «три кити», на яких базується їхнє уявлення про Україну: це «козацький міф», українське козацтво; Коновалець і подальша збройна боротьба на Західній Україні та сучасне протистояння з Росією, воно сприймається ними як продовження війни за незалежність. Литовці намагаються знайти у нашій історії щось ідентичне до свого пройденого шляху. Якщо мої роботи виходять в Україні українською, то це теж велика перевага для реалізації концепту.
Є ще один постулат: «священною є мова». Побутує такий вислів: «мова — це ключ, який відкриває скарбницю до литовської національної пам’яті». Якщо виготовив цей ключ, знаєш мову — значить зможеш увійти у скарбницю. Таким принципом продиктоване і специфічне ставлення литовців до історії сусідніх народів — у ній вони шукають або приклад для себе, або литовський слід. Для нас типово вивчати історію у контексті європейських і світових процесів, займатись країнами Африки, Іспанією тощо. У них трошки інший підхід, вони орієнтовані скоріше на національну складову.
Мене вразив і рівень міжнародних зв’язків Литовських інституцій — він є дуже високим. Наприклад, Інститут історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету, у якому я працюю, він має комунікацію з десятками вишів — від університету Упсала (Швеція) і аж до Кембріджу.
-Як інституційно влаштовані історичні дослідження історії Литви? От у нас є університети, де займаються викладанням і дослідницькою діяльністю, є підрозділи Академії наук, інші науково-дослідні інститути, там схожа ситуація?
-«Виші» володіють більшою автономністю, і в науковому плані в тому числі. В тамтешньої Академії наук ще на зорі незалежності забрали функції того «дамоклового меча», який занесений над науковим світом, що, при всій повазі до академіків, притаманно нашій НАН. Литовська академія наук — це клуб достойних, заслужених, але жодних преференцій вони з цього не мають. Дослідження ведуться автономно, у дослідницьких інститутах при університетах чи музеях. У Інституті історії та археології Балтійського регіону працює близько 30 дослідників, і кожен з них має свій фронт роботи. Усі задіяні у проєктах, дехто у групових і, в тому числі, із західноєвропейськими колегами. Зокрема, проводилось спільне дослідження пам’яті про Першу світову війну в Литві та Східній Пруссії. Є проекти, присвячені повсякденню литовських військових, національним меншинам в армії у міжвоєнний період. Надзвичайно авторитетними і широко представленими є археологічні дослідження. Місцеві археологи задіяні у дослідженнях спільно з інституціями країн Скандинавії, з британцями. Питання, яке часто турбує наших дослідників: звітність. Там ситуація трохи простіша. Багато залежить від того, який жанр має книга: це наукова монографія, науково-популярна робота або синтетична (там є таке поняття). Ще один важливий аспект — вона видана у Литві чи закордоном. Якщо закордоном, то де саме — є список престижних видавництв: вдається випустити книгу у нідерландському «Brill »- кількість балів в рази вища. Дослідник подає одну таку монографію і вона може становити 1/5 чи навіть чверть балів усієї інституції.
-Тобто як у нас, публікація у якісь «мурзілці», «хижацькому журналі» не пройде.
- Scopus та Web of Science, міцно входять у Балтію. Однак, там є внутрішні журнали, які індексуються у цих базах, у тому числі у Каунаському університеті імені Вітаутаса Великого, я там сам публікувався, питання у тому, що все безкоштовно. Є і, наприклад, філософський такий журнал «Logos», якому більше 100 років, престижний, гуманітарного спрямування, він доволі популярний у литовських дослідників, він теж безкоштовний.
-З твоєю розповіді я помітив, що у Литві превалює проєктний підхід до досліджень, а не «ставка» за відпрацьований час як у нас. Ти працюєш і в тій, і в тій системі: що насправді ефективніше і справедливіше?
-Литва у структурі Європейського союзу, там значно більші фінансові можливості, внутрішні гранти від Литовської держави для дослідників, як вже зазначав — європейські проєкти. Нас неможливо порівнювати, ми в різних умовах. В українській науці багато чого не вийшло з «совка». Звісно, у плані оплати праці, преміювання, оцінки реальних досягнень вченого у Литві краща ситуація. Кількісний показник є не таким важливим, як якісний: як я вже казав, книжка в престижному міжнародному видавництві потягне на усі умовні, скажімо, 400 балів.
Що стосується нашої ситуації, то згадую, як пару років тому мені потрапив у руки зразок звіту одного з провінційних вишів: людина публікує монографію у Європейському Союзі, отримує за це 25 балів. Участь у редколегії у журналах, що індексуються у престижних наукових наукометричних базах — це 25–30 балів. Вибачте, для того, щоб українському вченому увійти у редколегію такого журналу, тим більше з регіонального вишу — це не так просто, він має бути відомим, становити якусь величину. Або керівництво науковим проєктом — 15 балів. Звідки такі цифри? Мабуть зі стелі. Більше того, реально можемо спробувати уявити таку, здавалося б, казусну ситуацію: поважний професор, який друкується в Мюнхені, Копенгагені, читає лекції, ну наприклад, у Ризі, Вільнюсі та Хельсінкі, паралельно є співробітником університету десь в обласному українському місті. Звітуючи в Україні може стикнутися з проблемою, коли йому ще і роблять зауваження, за те що «погано працює», адже по місцевій системі оцінювання не дотягує до «високих стандартів», мало публікується і т.п. Як то казали литовські колеги: «важливо не скільки, а де». Не можна порівнювати «кіоск» з Королівською академією наук Швеції, це ж очевидно. Щось типу того, якщо б футболіст граючи за «Реал Мадрид» забив 100 голів, а йому б сказали: «Та ну, що твоя сотня голів у чемпіонаті Іспанії, у нас тут один гравець за ФК «Крижопільська сметана» 500 голів на першість області закотив, не дотягуєш, краще старайся». Анекдот якийсь виходить.
У Литві з цим простіше: декілька параметрів у звіті, який я заповнював, це статті, монографії, популяризація, керівництво докторантами і ще пару позицій. Пам’ятаю, мені колись сказав Альфонсас Ейдінтас, один з відомих литовських дослідників історії ХХ ст., дипломат, колишній посол у Греції: «наразі популяризація історії є складнішою за академічні дослідження». Я не хочу нікого образити, але іноді відкриваєш «академічну скрижаль» і, будучи сам професійним істориком, читаю 10 сторінок і погано стає. Таке враження, що воно спеціально написане такою «тарабарщиною», яка пересічному громадянину абсолютно незрозуміла. Ми маємо не тільки хизуватись один перед одним знанням термінів, та приналежністю до «секти мудрагелів», а й залучати звичайних людей, зацікавлювати їх історичними знаннями. Дитину, яку щойно народилась, чомусь одразу не годують м’ясом і не поять пивом, з молока матері починають. В результаті люди просто лякаються цих скрижалів та бояться їх відкривати.
-У нашому науковому середовищі існує стереотип, що академічні тексти — це одне, а науково-популярні — зовсім інше, і ні в якому разі це не можна поєднувати. Такий хід думок бачиш серед литовських колег?
-У меншій мірі. Там є суворі академісти, безумовно, але навіть вони розуміють необхідність популяризації історії, йдуть в народ. Навіть більше — відчувають у цьому свою місію, мовляв, «ми професіонали, якщо не ми за це візьмемось, то хто?». Значить підуть ті, хто в цьому нічого не розуміє. Є суспільний запит, народ потребує відповідей, бо є багато контроверсійних питань у литовській історії. Все одно хтось з’явиться, але краще нехай це буде професіонал. Тому вони йдуть на радіо, на телебачення, пишуть популярні книги. У провідних литовських істориків ми знайдемо як класичні академічні праці, так і масовий нон-фікшн.
-Ти вже згадував, що дисертацію писав і захищав по темі з доби Української революції, при цьому вже займаючись історією Балтії. Чому в українських університетах трапляється так, що реальні наукові інтереси одні, а кваліфікаційні чи дисертаційні дослідження захищаються з інших?
-Я не претендую на якусь істину в останній інстанції, але в нас часто (не кажу про себе — я реально любив цю тему і відносився з повагою до героя мого дисертаційного дослідження) ставляться до написання дисертацій, як до здачі нормативу. Або, ось як у середньовічних цехах підмайстер мав підтвердити своє вміння, зшивши чобіт — от дисертація, їхньому розумінні, є і цей чобіт.
-І при цьому наслідувати майстра: тема, що пропонується, має відповідати планам кафедри чи сфері наукових інтересів наукового керівника…
-Є і такі ситуації. І традиція вже така склалась багато в чому. Я знаю немало своїх колег, які сьогодні досліджують проблематику відносин України з іншими державами, і у ранні роки вони займались тим, що «шили чобіт».
До речі, з приводу «майстрів». Тут знову моє суб’єктивне бачення, але що то за «народні артисти», яких не знає народ? Так само і в історії: «видатний», «відомий, «великий», «заслужений» (це я про сучасників)… А хто його знає? Але він не хоче зійти з «Олімпу» до плебсу і щось пояснювати. Вважає себе колодязем, до якого треба підійти, щоб напитись, і то до цього запитати, чи він не проти! Забронзовіли античні герої! Які ще й критикують молодих істориків, кажуть «чим ви там займаєтесь, популяризацією, белетристикою». А самі не пропонують, як можна вийти з «кризи жанру». А ми у кризі жанру, вибачайте. Згадаємо початок ХХ ст., де Грушевський, Полонська-Василенко та ін.., історія була надзвичайно популярна — люди вступали, вчились, були зацікавлені, «палали». І історики були відомі серед широкого кола інтелектуалів. Подивіться на сьогоднішній день — крім декількох прізвищ, які є публічними, «підігрівають» інтерес до себе, більшість істориків не є широко відомими. В нас купа професорів, докторів наук, але загал не знає про них. З тієї причини, що вони не хочуть, не бажають, не вважають за потрібне виходити за межі академізму. І досі «шиють чобіт» — третій, п’ятий, десятий, перетворюючись на «ремісників», бо такі умови ставлять перед вченими. «Править бал» кількісний показник — штампувати, штампувати і ще раз штампувати.
- Щоб перейти до українського контексту, як справа зі студіями з історії країн Балтії сьогодні? Пам’ятаю ситуацію кілька років тому, коли я в рамках університетського навчання зіткнувся з цією темою, коли Андрій Руккас, доцент історичного факультету КНУ, почав запрошувати балтійських істориків на своєрідні гостьові курси чи окремі лекції. І це усе, якщо не вважати Велике князівство Литовське, що фігурує у курсах з історії України…
-Ситуація з дослідженнями ХХ ст. ось як змінилась: можливо це буде звучати не зовсім скромно, але першими книгами українською про історію Литви у ХХ ст. стали мої праці. Також було створено Центр дослідження історії Литви при ХДУ — це є ініціатива не лише Херсонського державного університету, Центр існує у співробітництві з Інститутом історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету, до координаційної ради входять відомі литовські історики, такі як Вітаутас Йокубаускас, Сільва Поціте, з українського боку — Борис Черкас та Олена Лукачук.
І в той же час з’являються роботи, що розкривають важливі аспекти українсько-литовських відносин. Це дослідження Олександра Кучерука — він, взагалі, один з перших займався питаннями литовського громадянства Коновальця та іншими феноменами.
Хочу відмітити ще одну книгу, яка важлива з точки зору розуміння подій у Балтійському регіоні, де, зокрема, йдеться про литовсько-польське протистояння за Вільнюс, це робота Івана Гоменюка «Провісники другої світової». Книга взагалі класна! Ми навіть з литовськими істориками обговорювали, показував їм розділи про боротьбу за Вільнюс та «Клайпедське питання» — сказали, що солідно, правильно написано і простою мовою. За останні три роки, дійсно, балтійська тема піднімається, просувається, навіть судячи з тих відгуків, що я маю з російської, ворожої сторони. Мене вже в обличчя називали «литовським націоналістом», «литовсько-українським бандерівцем», і, навіть, маю відгук від російського доволі відомого письменника Леоніда Млечіна, отримав від нього листа. Загалом сенс був такий: «цікаво, перспективно, добре, що українці цим займаються, але не треба забувати, що в 1941 році…» і погнали і погнали!
Мені друзі пересилають різні замітки, навіть російські рецензії виходили. І там один момент повеселив: написали, що після того, як прочитаєш Петрика, хочеться взяти Венцлову і почитати, якою справді була Литва. Або такий прикол — звинуватили мене у створенні мілітаризованого образу міжвоєнної Литви, і так далі. Дякую, дякую, дякую!
-Це теж визнання!
-Так, від ворогів. Правда у них з фактажем біда: перша книга видавалась у Херсоні, а вони його чомусь називали «Харковом». Переплутали роки правління Сметони, роки приєднання до Радянського Союзу. В них самих великі проблеми з хронологією, але, тим не менш, дякуємо, що читаєте! Такою і ціль була, за великим рахунком. Книга — це зброя, багато у чому. Крім того, знаю, що друкований варіант російськомовного видання книги у РФії також продавали.
А взагалі, за останні три роки ситуація змінюється. Ми говорили про наукові праці, але виходять і популярні, зокрема біографічні публікації про президента Сметону, і базовані вони на матеріалах моєї книжки та Івана (Гоменюка — Є.Ш.). Ти згадав про лекторій пана Андрія Руккаса, дійсно, він провів потрібну роботу, але у мої студентські часи не було нічого. Про країни Балтії говорили завжди разом, прям як про Україну, Росію, Білорусь за брєжнєвського застою, «як братні народи», і лише у контексті ситуації 1939–1940 рр. «Пакт Молотова-Рібентропа», поділ, приєднання. Ну вони ж і до того були, яким чином складалось їхнє державне життя, як вони стали незалежними — про це ніхто нічого не говорив і не знав.
-У нас дуже цікавий момент і у шкільному, і в університетських курсах, коли держава з’являється нізвідки, а потім знову зникає…
-І говоримо про віковічну «братню традицію боротьби»! А де ж вона, чому ніяк не відображається? Усе, що мені траплялось свого часу з літератури — це або старі радянські роботи, або вже зовсім страшна смердюча пропаганда. Ну от книжка з назвою «Почему они не любят бронзового солдата?» — що в ній ще може бути?
-Коли мені було років 10–11, пам’ятаю, як ця тема про «прибалтійських фашистів» «форсилась» на російських «Перший» та «Росія 1».
-Наш супротивник дуже болісно сприймає, коли такі теми починають підніматись, й особливо українськими дослідниками. Ну от популяризується в Україні історія країн Балтії, здається, яка різниця, але кажуть «навіщо», «от cнюхалісь» чи «ви нашлі своіх братьєв». Ну і добре.
-Так, і ті «русофоби», і ті.
- «Балто-чорноморський бандерівський фронт»! По реакції з того боку бачимо, що ситуація зрушилась з місця. До того ж, є зацікавленість в молоді — історія країн Балтії, литовська зокрема, стає все більш популярною, десятки студентів хочуть писати курсові, дипломні роботи з цієї проблематики. Так, здебільшого там історія Великого князівства Литовського, але відсотків 40–45 тих, хто хоче займатись ХХ ст.
-З чим пов’язані ці успіхи? Великою ресурсною підтримкою з боку уряду Литви або зусиллями невеликого кола ентузіастів?
- По Великому князівству співробітництво триває давно, залучені зусилля меценатів. Що стосується ХХ ст., то все розпочиналось і продовжується силами ентузіастів. Але ці зусилля, за наявності певного академічного рівня цих ентузіастів, перетікають у підтримку науковими інституціями Литви. Якщо ти сам не піднімеш український прапор, не замахаєш ним на литовському боці, не скажеш: «давайте робити», нічого не буде. Водночас литовці зважають на багато аспектів: відгук в суспільстві, тиражі книг, наскільки люди цікавляться темою. Вони роблять запит до третіх джерел та уважно все аналізують. Для мене було великою несподіванкою, коли я отримав подяку від литовського президента Гітанаса Науседи за Центр і за працю. Виявляється, президентура слідкує за всім, і налагодженням співробітництва Литви з Україною опікуються. Виходять передачі з «24 каналом», робили серію по Війні за незалежність Литви, з українських істориків там крім мене ще брав участь колега з КНУ Артем Папакін, прекрасний дослідник, реконструктор.
А потім бачу по Фінляндії починають виходити — північноєвропейська тема актуалізується! Ця країна завжди більше була у полі зору, але завдяки образу маленького народу, який зміг відстояти свою свободу у 1939–1940 роках під час «Зимової війни». Ми ж доносимо інформацію про те, що такі сторінки були і в історії балтійських народів. А якщо брати кількісно, то їх було можливо навіть більше. І війни за незалежність, і партизанська боротьба, і дисидентський рух, і події навколо Вільнюського телецентру. І в естонський і в латвійській історії крові море лилося — і в врешті-решт вони таки перемогли, здобули самостійність.
На мою думку, ця тема може пережити пікову зацікавленість і вийти в топи. А потім займе свою нішу для українського читача, як от історія Польщі чи балканських країн. І то має статися: бо це реально, героїчно і багато в чому схоже на нас. Близькість — вона більша, ніж здається.
-Один з пріорітетних інтересів нашого проєкту, це підходи до популяризації історії. Може згадаєш литовські ініціативи у цій сфері, які можна назвати еталонними і на них варто рівнятись українським ентузіастам?
-Весь час після здобуття незалежності основний тренд — це відновлення і популяризація історії. Ну от наприклад, щороку у річницю приєднання Клайпедського краю (1923 рік) відбувається десятикілометровий марш. Номінально він проходить по маршруту, якою йшла одна з колон литовського війська при вступі в місто Клайпеда. Тобто кожен може пройти цей шлях литовських збройних сил вночі. Я минулоріч заради цікавості спробував його пройти — це круто! Через ліси, через болота йшов з українським прапором. У поході беруть участь військові і прості громадяни — перед тим треба записатись, і тобі видають медаль учасника Клайпедського нічного шляху. Реально є відчуття занурення у ті події. Йдуть військові, спортсмени, школярі. В Литві дуже розвинена система територіальної оборони і чимало школярів входять у Союз литовських стрільців — Шаулюс, він є частиною системи військової підготовки і державної оборони. На марші можна побачити хлопчиків 10–12 років, які йдуть з загонами, литовськими прапорами, своїми командирами — такий своєрідний скаутський рух в литовському варіанті, ще більш мілітаризований, але ця традиція тягнеться ще з міжвоєнних часів.
Що мені сподобалося — колона йде через населені пункти, друга ночі, люди не сплять! Виходять з литовськими прапорами на зустріч і вітають учасників походу. Того року учасниками маршу стали близько 3 тис. осіб, а були роки де збиралось і по 5 тис. Коли усі сходяться на місці старту, люди навколо знають, куди усі ідуть, махають, підтримують молодь. Чому у нас не зробити щось подібне, присвячене визвольним змаганням? У нас повно героїчних сторінок і звитяг, хоч по війні за незалежність, хоч по добі Війська Запорізького, реально можна молодь залучити. Це незабутнє відчуття — йти по пісках, виходити до моря під литовські пісні (а вони співають). Я, щоправда, увімкнув «Зродились ми великої години» і всі замовкли, слухали. Увімкнув на всю гучність, тож лунало над Балтійським морем: «Зродились ми великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів»…
Чи інший приклад — уявіть собі, реклама дитячого дерев’яного конструктора. Коли дитина складає замок, на кожній з башт чи блоків портрет литовського князя або державного діяча. В іграшці є анотація, де можна прочитати про нього. І коли відбудовується дах, в останню чергу дитина ставить туди литовський прапорець. Тобто малеча вчить історію, складаючи конструктор. І це добре продається! Так само набори лицарів — неодноразово бачив і в Вільнюсі і Клайпеді, як діти бігали в шоломах лицарських, з щитами, де зображений Вітіс (литовський герб) і грають у литовських воїнів. От з цього і починається батьківщина, патріотичне виховання!
А з приводу книжок, чесно дуже здивувався: заходиш у литовську книгарню і там величезна кількість історичної літератури. Переважно про історію власної держави, але є книжки про Україну: доволі багато перекладеного литовською, наприклад, про військові дії 2014–2015 рр. на Донбасі. Загалом, у моменті популяризації історії я в них не бачу прогалин. Купуєш мед литовський — він зроблений у кольорах прапора. Кава — з литовським вершником і присвячена якійсь події, про це можна почитати на звороті банки. Історія у героїчній подачі звідусіль щемить. 11–13 січня у Литві відзначають річницю подій біля Вільнюського телецентру: у школи йдуть військові, добровольці, колишні партизани, люди, які брали участь у боях, визвольній боротьбі, працюють з дітьми. І користуються величезною повагою! В Литві можливо є і люди інших поглядів — але вони здебільшого мовчать про це, бо загальна атмосфера пролитовська, патріотична. Складно уявити ситуацію, коли хтось щось образливе скаже литовському солдату, партизанові чи добровольцю, який брав участь у боротьбі за незалежність.
-Так, тут є звісно про що подумати. І наостанок: займаючись історію країн Балтії, що ти для себе зрозумів, чого навчився?
-Якщо говорити про підхід до наукової діяльності, то це скурпульозність, відповідальність (там не можна сказати і не зробити). Вони дуже вмотивовані — в Україні більшість істориків не є чистими вченими, є ще й викладачами і мають публікувати статті за власні гроші. (Існують звичайно винятки, як от Український католицький університет, де можуть преміювати за монографію. Але у більшості закладів, особливо регіональних «вишах», заняття наукою це тягар). Ще з притаманних литовцям якостей, то це педантизм — навчили перевіряти замість 7 разів по 12. З іншого боку — схильність до проявів ініціативності науковця. Науковий керівник чекає від підопічного творчого підходу. До молодої людини ставляться як до особистості. Взагалі, стосунки професорів з докторантами та студентами є доволі демократичними: викладач може спокійно прогулятися з ними, показати місто, посидіти, поспілкуватись. Я знаю це і з досвіду наших студентів, а в Клайпеді останніми роками вчиться більше 30 українців і українок, у тому числі на програмі «Історія Європи». Вони довірливо ставляться до професорів і можуть прийти зі своїми проблемами, порадитися, це своєрідний «родинний підхід». Наприклад, минулого року литовські викладачі і студенти влаштували для українців Новий рік і Різдво у національному стилі — усе для того, щоб допомогти адаптуватись.
Показовою є повага до заслуг — до реальних, а не таких як «ветеран праці», «заслужений кнопкодавець» чи «почесний дояр». І водночас дуже іронічне ставлення до нашої системи нагородження — не розуміють, навіщо відзначають комуністів-партократів, колишніх горкомовців-обкомовців, чи коли людина нагороджується купою пафосних відзнак, будучи бугалтером. Кепкують з текстів, на кшталт «нагороджений за заслуги перед українським народом». Які це заслуги? Що там може бути звершено конкретно? Коли главбуху якомусь по кумівству виписують таке, це викликає велике питання. Навпаки, навіть от відзнака від Президента Литви (не кажучи вже про ордени), яка рівноцінна грамоті від Президента України — там прописано конкретно, за що людина отримує нагороду. Назва книги, опис звершення, вчинку, щоб ні у кого не було питань. А всякі «народні», «заслужені», «почесні» — вони відверто кепкують з цього як з радянського пережитку, називають «червоними бабками та дідами імені комсомолу».
Насамкінець, я вважаю, що нам варто повчитись у литовців вмінню визнавати свої помилки, на якому б щаблі ти не був. І їхній відкритості до нової інформації та знань.
Наші сторінки в мережі:
