Бриндза, черешня й кавуни. Чому географічно захищені назви важливі?
Oleh Moskaliuk
Останнім часом ми все частіше чуємо, що такі звичні для нас назви як «шампанське», «коньяк», «пармезан», «фета» вживати не правильно і не коректно. «Як так?» -, скажете ви. Адже наші батьки і предки завжди так робили, і ніхто на це не звертав увагу. Але спробуємо розібратися, у чому ж справа.
Почнемо з того, що надавати певних особливих переваг продукції, вирощеній чи виготовленій у певному регіоні почали досить давно. Спочатку це стосувалося переважно вина. І це виправдано, адже й справді до вина застосовують поняття терруар, що означає особливості клімату та погодніх умов притаманних регіону, де був вирощений виноград. Завдяки терруару, той самий сорт винограду вирощений у різних місцевостях може мати різну кислотність, танінність (терпкість), цукристість, буде віддавати різні аромати, тож і смак, відповідно, буде зовсім іншим. Так, наприклад, у щоденниках Якова Марковича, що були написані у XVIII ст. йдеться про волоське вино, лагонське (грецьке), бургундське, “ермитанж” (переважно червоне французьке вино з пагорбу Ермітаж у Франції), угорське, іспанське, рейнське солодке, рейнське тверде вина. Згадані й місцеві сорти вин, а саме київське та кримське; до того ж, чимало інформації про купівлю продуктів з географічною прив’язкою, бартер.
Варто зважати і на те, що до індустріалізації не було необхідності вводити географічні зазначення. Всю продукцію, що вироблялася місцевими фермерами, продавали на місці, а ту, що транспортували, важко було повторити в інших умовах. Окрім того, зважаючи на дорогу логістику, люди навпаки підкреслювали свій статус, вказуючи далеке чи екзотичне походження продуктів. Що стосується товарів, які вироблялися у ремісничих цехах, то кожен цех сам тримав в таємниці секрети приготування, а виготовлені товари маркував своїми клеймами на тарі чи упаковці.
Індустріальний прогрес дав можливість зробити виробництво їжі (і не тільки) масовим і автоматизувати сам процес. Широкого розповсюдження набула селекція. Синхронно постала потреба у тому, щоб зберегти певні смакові, якісні, видові та інші характеристики товарів, тварин, рослин (йдеться не тільки про продукти харчування).
Спочатку роль контролюючого органу брали на себе окремі держави. З кінця XIX — початку ХХ ст. почались дискусії щодо необхідності створення міжнародних регуляторів. Вперше термін «вказівка про походження» у міжнародні документи внесли у 1912 р. на Вашингтонській конференції щодо перегляду Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р.. Конвенція неодноразово доповнювалась у наступні роки, діє досі. Україна ратифікувала її аж 25 грудня 1991 р..
Паралельно з цим у ЄС зараз діє Регламент ЄС № 1151/2012 Європейського Парламенту та Ради від 21 листопада 2012 року щодо схем якості для сільськогосподарської продукції та продуктів харчування. Згідно з цим документом, розрізняють три види того, що в Україні називається географічним зазначенням: protected designation of origin (захищене позначення походження); protected geographical indication (захищене географічне зазначення); raditional specialities guaranteed (гарантовані традиційні продукти). Кожне з цих зазначень має різні вимоги до походження, місця виготовлення та характеристик продукту. Наявність такої позначки сповіщає покупця, що перед ним продукт, який буде мати заявлені характеристики. Якщо уважно придивитися до продукції, купленої у наших супермаркетах, то дуже часто вона промаркована такими значками. Якщо ви побачили щось подібне, то рекомендуємо прочитати історію цього продукту, часто це досить цікаво.
Хоча Україна ратифікувала базову конвенцію ще в 1991 р., зобов’язання дотримання цих пунктів перед нашою державою постало тільки після підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом у 2014 р.. Тобто це можна розглядати як один з позитивних наслідків Революції Гідності, хоч і непрямий. Шлях цей розрахований на досить довгий період, а саме Україна має повністю відмовитися від використання чужих географічно захищених назв аж до 2026 р. Свої власні спроби ввести у себе практику географічних зазначень Україна розпочала ще у 1999 р., коли вийшов Закон України «Про правову охорону географічних зазначень», що діє й досі зі змінами, які спричинені необхідністю відповідати вимогам ЄС. Більше актуальний закон наразі поки в розробці.
Давайте задумаємося, у чому ж причина такої відсталості України у цьому питанні?
Адже ми могли б створити безліч національних брендів, що представляли б нашу країну на світовому ринку. Спричинене це звичайно тим, що за час перебування в складі СРСР ніхто не говорив про патентне право (саме до цієї категорії прав відноситься географічне зазначення). Промислове шпигунство стало ледь не національною ідеєю. Про що може бути мова, якщо навіть морозиво було «запозиченим» (мова про пломбір), хоч місцевих регіональних рецептів є досхочу. Всі самобутні місцеві автентичні продукти, страви, вироби віднеслися або до «буржуазних», або до «сільських», тобто меншовартісних, що потребують збереження тільки у етнологічних працях. Їм на зміну прийшли загальновідомі, суто утилітарні страви типу олів’є, біляшів, докторської ковбаси по 5 коп.
Примітно, що США ведуть трохи інакшу політику щодо географічного зазначення. Там все це відбувається через реєстрацію торгівельної марки. Але це має сенс, коли конкретну продукцію виробляє один виробник, і він патентує свій рецепт. В Європі ж склалося так, що продукцію одного виду можуть виробляти декілька виробників. На відміну від торгівельної марки, географічне зазначення може використовувати будь-який виробник, якщо його продукт відповідає заявленим характеристикам. Одночасно з цим покупець може бути впевнений, що він отримає товар з передбаченими характеристиками, відповідної якості, бо відхилення тут недопустимі.
В нас шляхом, що використовується у США, одна широковідома компанія запатентувала популярний “Київський торт”, і тепер бажаючим його пекти потрібно змінювати рецептуру, тобто робити «неоригінальний» продукт. Звичайно, що впровадження практики географічних зазначень в Україні викликає невдоволення серед частини виробників, адже їм доводиться придумувати нову назву свого продукту, витратитися на розробку нового бренду та дизайну. Дехто зазнає репутаційних втрат, адже доводиться визнавати, що (до прикладу) «Совєтскоє шампанське» — зовсім не шампанське. Та й, будьмо відверті, поваги до патентних та авторських прав у нас досі немає. Найбільше невдоволення висловлюють винороби, адже так склалося, що звичка використовувати назви «коньяк» та «шампанське» в нас з’явилася досить давно. Та як би це парадоксально не звучало, та в Законі України «Про виноград та виноградне вино» і «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного…» в Україні досі використовуються терміни «коньяк» та «шампанське».
Але, пропоную все ж розглянути позитивні наслідки, які можуть наступити від впровадження даної практики:
- Автентичні українські продукти не можна буде привласнити іншим країнам, як це, наприклад, хотіли зробити з борщем;
- Розвиток гастротуризму;
- Збереження автентичних рецептів від змін при переході до інших власників, чи великих конгломератів;
- Регіони, що доведуть право на географічно зазначений продукт отримають унікальне право на його виробництво, а разом з тим і свою «фішку»;
- Покупець, придбавши такий товар, може бути впевненим у його високій якості та відповідних смакових характеристиках;
- Виробник, що отримує право виробляти такий товар, має набагато більше шансів вийти на ширші ринки, адже така позначка гарантує автентичність, традиційність, гарантію якості та безпеки, унікальність та інші переваги перед іншими товарами.
Які товари можуть отримати такі позначення? Це можуть бути, наприклад, пиво, вино, шоколад, різні продукти сільського господарства, солодощі, хлібобулочні вироби, всі готові страви, різні напої на основі рослинних екстрактів та інше. З повним списком можна ознайомитися Регламенті ЄС № 1151/2012.
І хоч процедура реєстрації географічних зазначень вже запрацювала, але просувається вона поки дуже повільно. На офіційному порталі Міністерства аграрної політики говориться про зареєстровані лише 3 назви: «гуцульська овеча бриндзя», «гуцульська коров’яча бриндза», «мелітопольська черешня». Згадано ще й про те, що в процесі подання знаходиться «херсонський кавун» та різні вина.
Але хіба це все, чим може пишатися Україна? Проблемою є те, що ці питання широко не афішуються у суспільстві. Навіть уже ті продукти, що отримали цей статус не отримують розголосу. Мало хто розуміє якою на смак має бути справжня «мелітопольська черешня» і як її відрізнити від іншої, а у магазинах під виглядом «бриндзи» взагалі продається якийсь сирний продукт. Тож закликаємо усіх цікавитися унікальними українськими продуктами (не тільки цими) і досліджувати нові смаки.
Наші сторінки в мережі:
