Біг по “Місту, довжиною в життя”
Roman Klymenko
90-ті роки на пострадянському просторі багато у кого асоціюються з буремними роками невизначеності, свободи і злочинності. Час, коли велика (радше за розміром, ніж за «величчю») імперія розпадалася, люди втрачали роботу та орієнтири. Старі інституції вже не працювали, а нові тільки набирали силу. Очевидно, це стало хорошим ґрунтом для розквіту бандитизму, що переростав в організовану злочинність та корупцію.
Тоді зародився культурний пласт, який вабить своє романтикою нерозумну молодь і зараз. Фільми «Брат» і «Брат 2», серіали «Бригада» та «Бандитський Петербург», десятки чи сотні музичних треків та інші медіапродукти продовжують циркулювати у публічному просторі, стаючи основою для мемів, жартів та цілих лайфстайлів. Деякі з тих подій або образи їх учасників не залишають людей байдужими і зараз.
Але серед усього пласту тогочасних бандитів, які ділилися за звичками, способами заробітку чи етнічною приналежністю, були ті, хто взагалі не вписувався у звичний світ криміналу 90-х, де всім керували гроші. В той час на Півдні України, в спальниках і промзонах, грозою вулиці ставали «бігуни».
Бігунами називають молодіжні кримінальні угрупування, що найактивніше діяли в Кривому Розі, але також були присутні в інших містах, хоч і в меншому масштабі. Середній вік учасників варіювався від 12-и (sic!) до 20-и років. Вони не ставили собі за мету заробіток, хоча займалися рекетом, аби забезпечувати свої угрупування матеріально-технічною базою та витратними матеріалами. Здебільшого вони «воювали» за територію (тобто частину району) або місце проведення дискотеки, та авторитет і славу серед собі подібних.
«Бігунами» їх прозвали за характерну тактику — під час своїх рейдів на чужі райони діти та підлітки бігли за наперед визначеним маршрутом, по дорозі стараючись пошкодити майно, або завдати ран комусь із ворожих «бігунів». Провівши рейд, вони поверталися до себе на район, де були у відносній безпеці.
Хронологія та статистика
Взагалі, рух бігунів прослідковують з середини 80-х років. Тоді це були просто діти, що займалися дрібним хуліганством, билися, але не завдавали серйозного дискомфорту дорослим жителям, їх дії рідко мали серйозні наслідки. Але 1987 року ситуація змінилася — на дискотеці в Саксаганському районі вибухом саморобної гранати було убито школяра. Жодних серйозних і систематичних кроків з боку держави не було, тому «біги» ставали дедалі жорстокішими.
Рух пішов на спад, і остаточно закінчився вже 1995 року — після того, як за бігунів серйозно взялася міліція; але до цього ми повернемося пізніше. За цей час загинуло близько 300 осіб, та більше 1000 було поранено та покалічено. Одночасно в місті могло існувати 15–25 угрупувань різної величини та сили. Найбільші райони мали на обліку близько 800 неповнолітніх. Більшість ресурсів, що писали про бігунів, окреслюють загальну кількість людей, що прямо чи опосередковано брали участь в «бігах» в 10 000 осіб.
Субкультура
Бігунів можна назвати субкультурою. У них були власні «ритуали», традиції, одяг та ранжири. Назви угрупувань походили найчастіше від району, де ті проживали. Більш-менш традиційним був ранжир — діти 12–13 років називалися «пупсами», 14–15 — «мультиками», 15–16 — «малолітками», 17–18 — «старшаками». Усі вони ділилися на «шісток» і «авторитетів», перейнявши цю традицію з тюремної субкультури. Авторитети були лідерами підгруп, а шістки — виконавцями. Лідера усього угрупування називали «кермом» ( рос. — «руль»). Ремені «Rifle», кепки-аеродроми, шапки з бомбонами — все це універсальні ознаки бігунів. І у них, як і будь-якої іншої субкультури, ці речі були сигналом. Тому, дозволялося їх носити тільки «бігунам». Ось що розповідає очевидиця тих подій, у якої ми попросили невеликий коментар:
«Помню, в младших классах, ко мне цеплялись старшие мальчишки за то, что у меня была шапка с бубончиком, а такие шапки можно было носить только бегунам. Просила дома бабушку срезать бубончик, чтобы меня не дразнили…
…Девочек они не трогали и мальчиков, которые с девочками шли, но были отдельные ушлёпки, которым нравилось пугать девочек. Меня одну никогда не пускали идти домой, всегда кто-то приходил из родных. Тут, хоть и близко, но было стрёмно — света нет, только в окнах домов, и много деревьев в посадке.
Інший респондент так описував ситуацію на його рідному районі:
«У нас, у Долгинцево, це трохи відокремлений район зі своїми кримінальними традиціями. До нас не сувалися зі своїми бігами, бо у Долгинцево була своя репутація. Нашими бандюками з “кілометрів” (5,6,7 кілометр — назви зупинок і райончиків) лякали дітей і дівчаток. Так що нас це оминуло. До того ж ми з досвіду знали, менш чим у чотирьох небезпечно з’являтися на ЧУЖИХ територіях. А на центральних вулицях було досить спокійно.»
Кожне угрупування проводило збори, де вирішувалися найважливіші питання, обговорювалися плани і розроблялася тактика на майбутні набіги. Відбувалися вони на своєму районі, в повній секретності. Зрадників, як і в будь-якій кримінальній структурі жорстоко карали, і навіть існувала посада «мєнта» або «Кагебешніка» — бігуна, що не атакував ворогів, а спостерігав за своїми, під час бою. Вони вирішували, чи гідний новачок бути прийнятим у банду, доносили на зрадників, тобто виконували контр-розвідувальну функцію.
Крім зборів, серйозні угрупування мали ще свої спортзали, де тренувалися перед боями і загартовували фізичну форму. Але що важливіше — почасти при цих самих залах, існували комірчини-майстерні, де бігуни створювали саморобну зброю. «Валини», тобто вогнепальна зброя, найчастіше були однозарядними, але дуже небезпечною зброєю, яка легко могла привести до каліцтва, або смерті. В їх розпорядженні були також «бомбочкі» — саморобні вибухові пристрої, які для більшого враження живої сили суперника, обвішувалися цвяхами, риболовними гачками та іншими дрібними, але гострими предметами, що виконували функцію шрапнелі.
Тож зброя бігунів була геть не дитячою — це були справді небезпечні предмети, які часто призводили до смерті не тільки через сутичку, а і через необережність. Брат бігуна міг випадково активувати вибухівку, або направлена в жарт зброя могла вистрелити. Від такого нехтування технікою безпеки, (чого ще очікувати від 14-річних дітей?) і сталося стільки трагедій, що покалічили долі багатьох людей.
Витоки
В чому причина такої звірячої жорстокості з боку дітей? Чому саме в Кривому Розі ситуація досягла критичної точки? З якого дива діти формували справжні банди? … Однією з відповідей може служити соціальна аномія, тобто ситуація, коли держава або суспільство не забезпечує індивіду ані чітких життєвих цілей, ані доступних способів їх досягнення. З одного боку, це проявлялося в урбаністичній площині — нові райони з’являлися, будувалися багатоповерхівки і заклади для роботи, а от кафе, диско-клубів, та інших закладів для культурного відпочинку майже не було. Не говорячи вже про відсутність неформальної освіти, чи засобів для інтеграції молодих людей в суспільство (піонери не рахуються, це, як-не-як, тоталітарна промілітарна, наскрізь ідеологізована секта). З іншого боку — СРСР вже поступово трусило на поворотах. Ідеї комунізму, спільного руху вперед звучали красиво, якщо супроводжувалися відповідними діями, і хоча б ширмою зацікавленості держави у житті людей. Натомість ані безпекову, ані виховну, ані соціальну функції ця сама держава не виконувала, хоча сама до того декларувала власну провідну роль в цих галузях. «Гонки на катафалках», тобто період швидкої зміни Перших Секретарів ЦК, дефіцити, відсутність перспектив у власному місті — все це сприяло розвитку атмосфери агресії, бажання змін будь-яким шляхом, і бажання замінити дорослий світ безвиході своїм світом. Де все простіше, де є герої, союзники, вороги і друзі. Де можна бути важливим, просто будучи частиною групи.
Ситуація вийшла з під контролю 4 листопада 1992 року, коли на 3 міліціонерів напав 21 бігун. Після цієї сутички, коли проти молоді вперше застосували вогнепальну зброю, міліція стала діяти активніше. Та і громадськість вже була по горло сита витівками малолітніх бандитів. Десь їх саджали в тюрми силовики, десь розганяли хлопці, які щойно повернулися з армії.
Історія «бігунів» має багато темних плям, і публікації з цієї теми рідкісні. Долі колишніх “бігунів” склались по-різному — хтось був ув’язнений і потім зламався, топлячи свій життєвий досвід в алкоголі, хтось пішов вчитись або заснував бізнес, хтось — у кримінал. Багато ще живих учасників тих подій, яким сором або страх перед відповідальністю не дає розповісти про ті часи. Нічого дивного, адже колишні “біги” є і в середовищі місцевих політиків. Проте для сучасних істориків, соціологів і краєзнавців ця тема — справжній скарб, адже ще жива велика кількість очевидців, чиї свідчення вартують того, аби бути задокументованими.
Наші сторінки в мережі:
