«Ми не знали, добре це чи погано, тому могли робити все, що хотіли». 5 причин поцікавитись Харківською школою фотографії
Nadiia Kravchenko
Це наш архівний пост, назва якого звучала дещо інакше. Він був написаний у зв’язку з відкриттям масштабної виставки про Харківську школу фотографії в Pinchukartcentre. Зараз, на хвилі фестивалю про харківський конструктивізм, згадуємо про це оригінальне явище в мистецькому житті радянського і пострадянського міста.
Харківська школа фотографії — неординарне явище в історії радянської і частково пострадянської фотографії. Світлини її представників, особливо Бориса Михайлова (якому присвячена чимала частина експозиції) давно вже є в колекціях музеї США, Великої Британії та Німеччини. Водночас в Україні це, мабуть, перша виставка такого масштабу, а сама школа досі лишалась недооціненою. Навіть Громадський музей Харківської школи фотографії був створений лише кілька років тому. Загалом не можна сказати, що це якесь однорідне об’єднання — це кілька груп, що існували в різний час чи паралельно, і об’єднані мистецтвознавцями за географічною ознакою. Тож спробуємо зануритись в неофіційну соціалістичну реальність :)
1. Дізнатись, як воно, стати авангардним фотографом в СРСР
Борис Михайлов та його колеги часто мали інші професії, фотографія була для них радше захопленням. Хтось підпрацьовував у різних організаціях чи на підприємствах, і мав надбавки за фото, зроблені в потрібний час у правильному місці. Фотографія в СРСР мала радше утилітарну роль. Та й загалом фотографія в СРСР вважалась радше ремеслом, ніж мистецтвом. Крім того, потрібно було знімати сильних, прекрасних людей, що працюють на благо держави, аби скоріше настав комунізм. Інша реальність, яка існувала за цим фасадом, мало кого цікавила. Іноді за її фотографування можна було отримати штрафи, побувати на комсомольських зборах в не найкращій ролі… Індивідуальність у соціалістичному суспільстві була поставлена під сумнів. Але, як зазначав сам Михайлов, цитуючи Б. Шоу, «бути істинним — означає бути сучасним».
2. Зрозуміти, як воно — жити за стіною…
Радянським митцям критично не вистачало «свіжого повітря». З музикою було трохи легше — можна було налаштувати радіоприймач на якусь румунську чи угорську радіостанцію. А як з мистецтвом? Дізнатись, а що там на Заході можна було лише розглядаючи невеликі зображення в різних журналах, часом навіть гумористичних. Абстракціонізм в СРСР вважався чимось на кшталт «дегенеративного мистецтва». З фотографією теж було складно. Іноді деяких фотографам щастило надіслати свої роботи на виставку закордон, часто це були інші соціалістичні країни, або вони ж були «перевалочним пунктом» — бо там залізна завіса мала свої дірки. Свої фото на Захід надсилати доводилось через кілька рук, інколи посилки рвали чи пробивали чимось. Каталоги виставок були своєрідним вікном у західний світ для митців. Так з’явились «луріки», була запозичена з Заходу мода на колажі. Проте про існування чималої кількості різних експериментів (і це стосується не лише фотографії), тут і гадки не мали…
3. Зрозуміти, як поєднувати непоєднуване
Інколи, здавалося б, звичайні фото звичайних речей обрамлені домальовками, різними додатками, гострими цитатами, віршами. Об’єднані в цілу серію, вони створюють нестандартне розуміння тієї реальності, яку ми вже не пам’ятаємо або просто з нею не знайомі. В них дуже різний спектр людських емоцій, в якому немає місця офіціозу і пафосу тих візуальних образів, які ми звикли бачити в кінохроніці. Поза тим, ці маргіналії часто ускладнюють розуміння фото, часом відводячи думки від осмислення зображеного кудись дуже далеко… Інколи вони позначають відчуття автора під час зйомки. Наприклад, фото деталей вантажівки було обрамлене такими підписами: «скільки не фотографуй, а американці вже знімають щось інше», «звичка хотіти художнього, особливо в звичному, унеможливила сприйняття звичного як дійсного (данного)».
4. Як воно — знімати неофіційне, що не є звичним і правильним
У об’єктивах фотографів опинились нові і старі будівлі, авто, звичайні люди, що їхали в метро, засмагали на пляжі, йшли вулицями. Сірість — це данність… Часом обрані незвичні ракурси, або додано яскравих нетипових кольорів, як у Кочетових. Навколишня сірість (залишки якої досі можна побачити на вулицях наших міст, якщо трохи відійти від центру) отримує нові, навмисно незвичні фарби. Деякі з цих фото невеликі, наклеєні на жовтий папір та обрамлені підписами. Чорно-біле фото з котроїсь харківської вулиці, де були зображені лави, люки, смітник і труба, що стала аніліново-вишневою було підписано Михайловим так: «єдине, що втішає мене, це те, що міліціонери продовжують ставити питання — для чого це фотографувати, ну що тут гарного».
Проте анілінові фарби, м’яка іронія та ліричність фото — не єдине, чим можна було урізноманітнити нудну соціалістичну реальність. Михайлов свої фото показував на проекторі під музику Pink Floyd. До речі, на виставці можна відчути атмосферу цих показів :)
5. Знімати те, що можна назвати скандальним
У Михайлова є серії фото з демонстрацією оголених частин тіл. Радянські чорно-білі, невеликого розміру, серед решти знімків, здавалося б, буденних речей. На початку 90-х він почав знімати в таких позах тих, хто «не вписався в ринок» і не зміг призвичаїтись до того, що тої країни, в якій вони жили, більше немає. Фото ці робились за взаємною згодою і не за безкоштовно. Часто зображене шокує. Проте про все це так само варто пам’ятати, бо та реальність — не лише морозиво і ковбаса, і коли стіни впали, багато чого так само посипалось, наче картковий будиночок.
Загалом у творчості Михайлова цікаво відображено падіння старих стін… Дехто не зміг цього пережити. У 1997 році сам Михайлов переїхав до Берліна, де живе і нині. Порівнюючи те, яким був Харків у 90-х, і яким є нині, він вважає, що стало краще, люди більш заможні і т.д.. Водночас виділяє перехідну епоху 90-х як окрему, підкреслюючи вагу нового, що пробилося крізь старе, коли стало більше можливостей для самореалізації. А те, що було, вже стало історією.
Фото зроблені авторкою цього посту. Для написання були використані інтерв’ю Аліни Сандуляк з представниками Харківської школи фотографії, які можна прочитати тут
Наші сторінки в мережі:
