Музеї, Гаага та мечеті в Ельдорадо. Як в Африці борються за самовизначення
Nadiia Kravchenko special for Legio Historica
Більшість африканських держав давним-давно вибороли свою політичну незалежність. Але не позбавились тяжкого колоніального спадку, тож зараз йдеться про те, щоб переосмислити колоніальне минуле. Останні років 15 в колишніх колоніях збільшується інтерес до рідних мов корінного населення, власної культурної спадщини. Але що робити, якщо чимало втрачено і як протистояти нищенню скарбів у наш час? І яка в цих процесах роль європейських країн і навіть Китаю? І навіть — а яким боком тут Україна?? Про це — далі, але спочатку про франкомовну Африку.
Музейна справа
О так, знову про музеї. І про осмислення минулого. Справа в тому, що дуже довго панівною була думка про те, що європейські країни принесли цивілізацію до Африки. Проте в наш час, коли життя людини має набагато більшу ціну, ніж 150 років тому, згадується і про інше. Про рабську працю, недоїдання, знущання, жорстокі придушення повстань… А ще про те, що європейці зруйнували ті нечисленні державницькі осередки, які там були, пограбували й вивезли культурні цінності = завдали шкоди формуванню національних ідентичностей та історичній пам’яті народів Африки. Цифри шокують — 95% африканських артефактів зберігаються в музеях поза межами континенту.
Зараз Нігерія бореться за повернення скульптур з палацу в місті Бенін, викрадених звідти у 1880-х (тільки в Берліні їх 500!). В місцевому музеї немає жодної (!) оригінальної скульптури — лише фото та копії. Позиції країн різняться залежно від ситуації — наприклад, Сенегал цікавлять окремі пам’ятки (масові артефакти не проти лишити в Європі), держава Бенін виступає за те, щоб їй повернули скарби знищеного колоністами королівства Дагомеї. Нині їх можна побачити наживо в Парижі.
Власне, вибух цікавості до цієї теми стався після промови Еммануеля Макрона в університеті Уагадугу (Буркіна-Фасо) в 2017 р. Він задекларував, що варто повернути вилучене колоністами на батьківщину (ни). Музейники розкритикували цю ідею, апелюючи до зваженості — варто визначити, звідки саме були вивезені пам’ятки, впевнитись, куди саме їх передавати, чи гарні будуть в них умови зберігання та експонування, і т.д. Їх німецькі колеги також досить обережні — апелюють до необхідності оцифрування та дослідження пам’яток спільно з іноземними колегами, повернення унікальних артефактів, але необхідності лишити масовий матеріал. Не секрет, що в деяких бідних країнах старожитності стають предметом купівлі-продажу навіть на ринках і незадорого, тож може дечому таки місце в красивій вітрині в європейському музеї, якщо на батьківщині достатньо схожих речей? До речі, класні умови зберігання — не завжди гарний аргумент. У фондосховищах деяких європейських музеїв теж воюють з шашіллю і грибком :(
Наразі трендами в цих питаннях є переосмислення минулого, позбавлення від стереотипів, вивчення унікальних культур без колоніальної зверхності. До речі, зараз на території колишньої Дагомеї, себто в Беніні, на французькі гроші створюються музейні інституції, куди планується передати вивезені більше 100 років тому артефакти. У Сенегалі ще цікавіше — в Дакарі будівництво масштабного музею фінансує Китай. До речі, китайці багато інвестують в Африку, хоча донедавна їх цікавила переважно транспортна інфраструктура.
2. Як втримати на батьківщині те, що лишилось? Ще трохи про Малі, Бенін та Нігерію.
У цих державах діє законодавство, схоже на українське — себто де-юре закордон вивезти оригінали вкрай складно, лише копії з документами. Якимсь чином закони оминають і продають старожитності зацікавленим іноземцям. Часом це сімейні артефакти, але іноді й… так-так, археологічні знахідки з відомих науковцям поселень. Останні не охороняються належним чином, а ті, хто щось цікаве відкопав, продають знайдене, не ховаються і нікого не бояться. Нічого не нагадує??
Причинами часто є бідність і бажання легкої наживи. Продавці часто не розуміють значення і ціни того, що тримають в руках, їм байдуже на контекст знахідки. Боротися з цим намагаються музейники — просвітницькою роботою, шукають гроші на оцифрування пам’яток, намагаються перетворити маленькі музеї в бідних поселеннях на культурні осередки.
3. Малі. Як ісламський тероризм поєднується з руйнуванням мечетей
Малі є бідною, але демократичною країною з дуже молодим за віковою структурою населенням = купою соціальних проблем. Проте 10 років тому найбільшою проблемою Малі був сепаратистський рух туарегів, і що найгірше, в популярному туристичному регіоні. В 2011 році Малі почало трусити від час Арабської весни — країною “зацікавились” ісламські терористи з Аль-Каїди, які спочатку підтримали туарегів. Потім, підключивши бідних та неосвічених місцевих мешканців, захопили більшу частину країни, намагаючись встановити там “царство Аллаха” — ісламську державу Азавад з порядками часів раннього середньовіччя. В Малі стався військовий заколот, відсторонили напередодні законно обраного президента. В 2012 р. за сприяння Франції до Малі ввели великий миротворчий контингент, до 2014 року терористів придушили і провели демократичні вибори. Досі новини про теракти в Малі з’являються в світових ЗМІ — нещодавно там загинув член миротворчого контингенту, громадянин України.
Бідність бідністю, але на території Малі знаходяться старовинні мечеті ХV-ХVІ ст, в країні є багаті бібліотеки з унікальними старовинними рукописами арабською мовою… Все це було на території Тимбукту, колись частини “арабського світу”, африканського Ельдорадо, в минулому відомого в усій північній Африці торгівельного, релігійного, освітнього та культурного центру. Власне паломництва до мечетей цього міста і поховань місцевих святих (так, тут панує неканонічне мусульманство) приносили державі непогані прибутки. Поки місто не опинилось під контролем ісламістів, які вважали, що все відсутнє в Корані — харам, себто гріх.
Харамом стали 500-літні гробниці та бібліотеки з унікальними рукописами середньовічних астрономів, філософів, математиків та істориків. Власне все те, чим славилась арабська культура, піддавалось нищенню як акт помсти за введення миротворчого контингенту, і тому що було цінним для європейців. Керівники культурних установ, ризикуючи життям, організували вивезення старожитностей з захоплених міст, але деякі рукописи таки потрапили у вогонь… Зараз на грантові кошти з Німеччини рукописи реставрують, сканують та викладають в мережу. А завдяки ЮНЕСКО, знайшлись фінанси на відновлення мусульманських святинь.
Та справа не лише в грошах. У 2016 році в Гаазі відбувся суд над Ахмадом аль-Фак’ї-аль-Махді, який в складі терористичної групи “Ансар-Дін” брав участь у руйнуванні 9 мавзолеїв та частини мечеті Сіді-Ях’я (памятки ЮНЕСКО з 1988 року). Згідно з міжнародними конвенціями, руйнування пам’яток архітектури під час окупації та військових дій є злочином, який завдає шкоди ідентичності цілого народу. Суд тривав недовго, оскільки були неспростовні фото- та відеодокази. Злочинець отримав лише 9 років ув’язнення, але цей факт цінний як юридичний прецедент — чи не вперше когось покарали за нищення архітектурної пам’ятки. Місцеві мешканці, звісно, були раді рішенню трибуналу, хоча строк вважали замалим, але під питанням покарання терористів за інші злочини — численні грабунки, насильства, вбивства, викрадення людей з метою вимагання викупу і т.д. А це може затягнутись на десятиліття.
P.S. Враховуючи руйнування фортеці в Єнікале, вивезення культурних цінностей з українських музеїв на окупованих територіях — прецедент цікавий. Як і те, в чиїх кабінетах зараз висять викрадені з Горлівського художнього музею картини художників ХІХ ст.., наприклад, Сєрова.
Підписуйтесь на наші сторінки в мережі:
