Сергій Нємцев: “Те, чим ми займаємось — це та сама історія, тільки без дат і подій”. Розмова з археологом про дослідження у регіонах, античні пам’ятки та створення археологічного музею з нуля
Опинитись у Херсонському державному університеті було ой як непросто: коли на вулиці сніг та -10, а відчуваєш ти їх на всі -20, то перестаєш по-філософськи сприймати той факт, що громадський транспорт функціонує не за чітким графіком. З першого, що більш-менш підходило мені для того, щоб залишити район з промовистою назвою «Острів» (бо він, раптово, знаходиться на Карантинному острові — назві своїй він зовсім не забов’язаній «ковіду», з XVIII ст. тут ізолювали заражених у часи епідемій більш актуальних на той час хвороб), був тролейбус щонайменше 30-річного віку. Вже розмістившись у салоні з купленим у водія квитком за 2.50 (за таку суму у Києві й у платний туалет не потрапиш), я глянув графік маршруту №4 «Гідропарк-Житлоселище» — виявилось, що цей «ветеран рухомого складу» виконує приблизно один рейс на півтори години — можна сказати, що мені пощастило з усього масиву траспорту, що прямував до центру всістись саме в нього. Щойно тролейбус переїхав невеличкий міст, індустріальні пейзажі кількох місцевих суднобудівних заводів змінили краєвиди старого міста з одно- та двоповерховою забудовою. З зупинки «Площа Свободи», де звичний для багатьох український міст «білий дім» дивиться на те, що залишилось від пам’ятника Леніну, потрібно було пройти ще з 10 хвилин. За звичайних обставин це було б просто чудовою новиною, але не в умовах екстремальних температур. Перед тим, як я опинився навпроти зеленого відтінку «висотки», що слугує головним корпусом ХДУ, пройшло навіть трошки більше часу. Утім, мені не туди — на іншому боці вулиці знаходяться будівлі гуртожитків, і десь там у підвалах археологічна лабораторія. Ще за пару хвилин, які є витратив на пошук «тих самих» дверей у підземелля, ми нарешті зустрілись з Сергієм Нємцевим, з недавніх пір завідувачем Археологічного музею ХДУ. Головним чином про нього (але і не тільки) ми збирались поспілкуватись весь минулий тиждень.
Щойно ми почали розмову, я побачив, що Сергій крутить у руці зубну щіточку, очевидно, призначену для робіт у камералці. Я теж люблю крутити щось у руках, коли говорю…
-Я бачу у тебе в руках щіточку… Наскільки я розумію, багато інструментів для розкопок можна придбати у звичайному господарському магазині. Даси пару лайфхаків?
-Є така мрія українських археологів — гарний дрібний інструмент, бо з ним проблема. Лопати, щіточка, зубна щіточка, зубочистка — це те, що можна знайти у будь якому магазині. А є мастерочки, як ми їх називаємо, такі маленькі, як кельма невеличка — по-справжньому ручні вони є на Заході. Там є спеціалізовані магазини, які їх роблять: вони гарно збалансовані, їх приємно тримати в руці, зручно робити маніпуляції, які тобі потрібні для розчистки якогось об’єкта. Їх не вистачає в Україні, бо спеціалізованих магазинів немає. Тоді AliExpress тобі у допомогу! 20 баксів — і такий інструмент твій!
- Не думав, що такі штуки можна замовити на AliExpress… Розкажи, як назріла ідея створити в університеті музей?
-Ой, це дуже давня історія… Ще 15 років тому Валерія Павлівна Билкова (засновниця археологічної лабораторії у ХДУ — Є.Ш.) перший раз обговорювала з тодішнім ректором цю ідею. І тільки зараз, вже при п’ятому ректорі з тих часів, нам вдалося нарешті досягти цих домовленостей і були прийняті юридичні рішення, які були прийняті — про створення музею як окремого штатного підрозділу.
-Чому пазл склався саме зараз?
-В нас ректор новий (посміхається). Якийсь час він був народним депутатом (мова йде про Олександра Співаковського, депутата Верховної Ради України VII скликання — Є.Ш.), і як голова комітету з питань освіти він просто бував у багатьох університетах. Коли ти попереднім ректорам казав, що «ми можемо зробити музей такий, як в Каразіна, щоб все було чудово» — тебе ніхто не розумів. А коли він побував у Каразіна, то він чудово розуміє, що ми хочемо, про що йде мова.
-Певно, небагато з тих, хто нас читатиме, знає, що означає робити музей з нуля. От є наказ ректора про його утворення — що далі?
-Музей, насамперед — це два компоненти: експозиційний простір, де ви показуєте експозиції і фондосховище, де зберігається колекція. І бажано мати лабораторію, де ви опрацьовуєте знахідки. У місці, де ми зараз знаходимось, буде фондосховище з лабораторією, а у приміщенні, де знаходиться виставковий комплекс (у сотні метрів від лабораторії — Є.Ш.) — експозиція. Далі, потрібно зробити ремонт, виходячи з тих вимог, які мають бути до музейної експозиції — маємо уявляти, як вона виглядатиме. І архітектурні проекти — для того, щоб видати технічне завдання будівельникам. Коли це все буде готово — можна переходити до формування самої експозиції.
-Чи вже є розуміння, якою буде експозиція? Наскільки я розумію, більшість ваших артефактів відносяться до доби Античності?
-Ідею експозиції я для себе формулюю як «Ідентичність Ольвії та її хори». Це як у Броделя є ідентичності Франції — у тритомнику, присвяченому опису Франції, де він намагається розповісти про неї через дрібниці, що значило жити у різних регіонах країни. Теж саме, тільки для хори Ольвії — що значило бути греком, який живе тут на сільському поселенні. Саме це і має зробити наш музей унікальним — у нас немає експозицій, присвячених сільським поселенням на хорі Причорноморських полісів. У нас є археологічні музеї, де багато уваги приділяється Античності, як от у Одесі. Але там йдеться про античний етап в археології Півдня України вцілому, а нас буде цікавити такий вузенький аспект, який водночас повинен допомогти зрозуміти цей спосіб життя.
-Чесно кажучи, не можу пригадати нічого подібного концептуального у нашій країні загалом… Поговоримо про фінанси. Чи є ресурси на реалізацію цього проєкту? Музей планується у довгостроковій перспективі чи буде створений вже у найближчий час?
- Я думаю, це середньострокова перспектива. До трьох років десь, припускаю, має зайняти цей процес. Фактично, я зараз навіть не знаю ту суму грошей, яка потрібна — це стане зрозуміло, коли з’явиться проєкт, ескізи інженерних та художніх рішень. Порядок цифр — кілька мільйонів.
-Очевидно, не все вдасться підтягнути з бюджету університету. Чи думали ви про грантову підтримку?
-От щойно написали проєкт на грант Українського культурного фонду. А навесні, традиційно, мають бути гранти від американського посольства у сфері культурної спадщини. Будемо шукати, писати, бо звісно доведеться залучати фінансування звідкілясь.
-Музей сьогодні — не тільки наукова чи культурна установа, це ще й важливий публічний простір. Розраховуєш, що майбутній музей стане таким місцем?
-Мені здається, що музей у своєму класичному вигляді десь середини ХХ ст., вже просто не має перспектив до існування. Вони, якщо ще не померли, то зараз знаходяться у процесі вимирання. Це як зараз класична бібліотека — ти туди ходиш не для того, щоб книжку почитати, а з друзями поспілкуватись. Тому ми хочемо зробити наш музей, щоб це був відкритий простір для людей, яким цікава давня історія і археологія. І, відповідно, постане спільнота, яка взаємодіє через музей, з музеєм і за допомогою музею.
«Мені здається, що некрополі копати не дуже цікаво — вони доволі одноманітні»
Лабораторія складається з чотирьох приміщеннь: своєрідного складу реманенту, де знаходяться десятки лопат, щіточки, скріплені канцелярською гумкою, каремати, багато коробок та мішків, основного робочого кабінету (для себе назвав її, власне, «лабораторією»), де на усіх поверхнях лежить купа матеріалу, з яким працюють безпосередньо, своєрідний «архів» — і він же склад різної «мертвої» оргтехніки. Найбільше я хотів потрапити до останньої (четвертої) кімнати — сховища колекцій. Нарешті Сергій відводить мене туди. У сховищі панують сутінки (бо працює одна-єдина лампа), але основний антураж я розгледів чітко: пара рядів шаф та купа коробок різних розмірів, кольорів, брендів. Вголос зазначив, що побачене доволі відрізняється від стереотипного уявлення про фондосховище. «Я думаю, що на початку в усіх археологічних музеях і сховищах усе виглядало ось так», — відповів мені Сергій.
-Як у тебе тут усе влаштовано?
-Це вже третя локація археологічної лабораторії ХДУ, яка поступово переростає в музей. Ми постійно розширюємось, нам потрібно все більше місця, бо кожен рік ти з експедиції привозиш колекцію, яку потрібно десь зберігати. Тут у нас лежать колекції, починаючи з 1998 року по 2019, з кількома перервами, які запаковані в ось таких коробках.
-А як з навігацією: я ось бачу коробки по роках…
-Так, основний принцип — роками, а також за групами матеріалу. Є така категорія «індивідуальні знахідки» — це унікальні свого роду речі. Ми їх зберігаємо окремо, щоб не пошкодити — наприклад, лакову кераміку чи ліпну керамику. Габаритні речі, здатні витримати тертя і навантаження, ми зберігаємо разом. От у нас тут є амфорний склад: знахідки з 2004 року, 10 амфор, чекають свого часу. І за комплексами: речі, знайдені в одній «ямі» зберігаються більш-менш поруч.
-Коли почалась історія археологічних досліджень у Херсонському державному університеті?
-Вона почалася у 1998 році. Валерія Павлівна Билкова, на той момент співробітниця краєзнавчого музею, перейшла на роботу в університет. І в 1998 році студенти-історики вперше поїхали у археологічну експедицію. З того часу колекція почала зростати і накопичуватись.
-Локації розкопок, звісно, змінились…
-Фактично, з 1998 по 2018 ми досліджували Білозерське городище (біля села Дніпровське). А з 2019 року ми копаємо нове городище, Скелька, це біля села Олександрівське колишнього Білозерського району. Більша частина колекції з Білозерського поселення, але вже є якась частина і зі Скельки.
-Дивився твоє інтерв’ю на одному з регіональних каналів. Ти там зазначив, що дослідження Скельки зараз значно актуальніші за Дніпровське городище. Чому?
-Можливо, я там неправильно висловив свою думку… Малось на увазі, що наша експедиція проводить рятівні роботи. Білозерське поселення довгий час руйнувалось агрофірмою. Нам вдалося досягти домовленостей і вивести з землекористування територію поселення, зараз воно не зазнає руйнації вже кілька років. А з іншого боку ми виявили сильну руйнацію культурного шару на Скельці, і тому вирішили перемістити свої зусилля туди. І зараз ми копаємо ту частину городища, яка постраждала від діяльності «чорних копачів». Скелька цікавіша з точки зору археології, бо це двошарове поселення. Якщо Дніпровське — одношарове поселення IV-ІІІ ст. до н.е., то у Скельці є шар IV-ІІІ ст. до н.е. та І ст н.е. Ольвійська хора тут представлена добою пізньокласичної і ранньоеліністичної доби, а також римською добою. Значно цікавіше, коли в тебе два шари, складніша стратиграфія і більше різноманіття знахідок.
-Археологічні розкопки є також практикою для студентів. Я особисто колись проходив її у експедиції, де нам одразу виділили роль «некваліфікованих робітників», натомість, тендітну роботу залишили більш досвідченим археологам. У тебе така ж філософія?
-Такий підхід можуть дозволити собі експедиції, де окрім студентів є певна маса кваліфікованих учасників експедиції. А у нас ядро експозиції і 90% її учасників — це студенти першого курсу, і в нас немає можливості виділяти когось для більш тонких робіт, виділяти якісь касти. Тому студенти у перші дні, як і всі ми, починають з того, що стоять на лопаті і знімають верхній шар, потім ми починаємо розбирати заповнення ґрунтових об’єктів. Усі учасники експедиції роблять більш-менш однакову роботу.
-Є такі артефакти, на твою думку найбільш цікаві, унікальні?
-У нас найбільш унікальним є рельєфний кубок з двома масками, знайдений на Білозерському поселенні у 2005 році. Це, мабуть, найбільш цікава річ за усю історію розкопок. Ми його знайшли поруч з розбитим, нажаль, вівтарем. Він сам був потрощений і розмазаний, просто лежав на шарі. І, на жаль, тут є великі втрати. Ця річ цікава тим, що є єдиною у своєму роді. Археолог завжди, коли щось знаходить, найперше фіксує річ і намагається знайти аналогії з тим, що вже опубліковано і введене до наукового обігу. І нам не вдалось знайти жодного ідентичного кубка! В Ольвії, через кілька років після нашої знахідки, знайшли маленький фрагмент і дослідники помітили аналогію з нашим кубком. Це, очевидно, якась невелика партія, привезена до Ольвії, ми поки не розуміємо звідки. Остання третина IV ст. до н.е.
-В уявленні широкого загалу археологи працюють, як мінімум, з гробницею Тутанхамона (в сенсі виявлених цінностей). Як воно насправді?
-Якщо ти досліджуєш поселення, то 90% твоїх знахідок — це фрагментована кераміка. І вона починає грати, коли у тебе дослідження сягає великих площ і з’являється можливість зробити якісь соціологічні висновки. Кількість поселень, які ти дослідив, динаміку торгівельних відносин, рівень достатку окремих землеволодінь по відношенню одне до одного, якісь такі речі. Кількість мешканців в одному домоволодінні, щоб через розміри їхніх зернових льохів вийти на площу, з яких вони мали збирати певну кількість врожаю, щоб у них помістити. Фактично, це історія без певних дат і подій, але спосіб життя цих людей можна реконструювати більш-менш точно.
На виході зі сховища стоїть великий стіл з кістками. Не втримуюсь, задаю дурне питання:
-Чи є тут людські кістки?
-Ні. Тільки тваринні. У 2019 році ми не змогли провести камеральну обробку матеріалу в полі. І ми вирішили зібрати все гамузом до лабораторії, працювати тут. Зараз виходимо на фінішну пряму, домиваємо останнє.
-Чи доводилось тобі працювати на некрополі?
-Ні. Якось так склалось, що мій перший крок у експедиціях — це археологія на поселеннях, і зараз я працюю на поселенні. Мені здається, що некрополі копати не дуже цікаво — вони доволі одноманітні. Я от не уявляю, як може працювати Кропивницька експедиція, яка досліджує могильник одного з городищ. Понад 1000 поховань вони дослідили за 10 років, це мусульманський могильник, і лише 10% з них містять матеріальні артефакти. Усе інше — просто кістяки. І так тисяча! Єдина розвага — вони там дають їм імена.
-У античних поселеннях, які ви досліджуєте, як був організований некрополь?
-Біля кожного поселення був некрополь, але не біля кожного вони зараз знайдені. Через те, що берегова лінія більшості поселень зазнала руйнації, її підмиває лиман. От наприклад, у Білозерському поселенні, некрополь, ймовірно, був знищений внаслідок будівництва осетрового заводу. Там відрізали 40–50 метрів берега, а місцеві кажуть, що коли грейдер йшов берегом, було багато людських кісток і кераміки. Було виявлене експедицією одне поховання, наполовину. Ніг уже не було, а тіло було в ямі, тобто зрізане на половину — це у береговому обриві. А, наприклад у Широкій Балці, там городище Золотий мис, сучасне село частково знаходиться на його могильнику, він під забудовою.
“У Херсоні, здається, усього два археологи”
-У КНУ, де я вчився, є окрема бакалаврська та магістерська програми з археології. Як справа з підготовкою студентів-археологів тут, коли немає таких можливостей?
-Усе дуже просто. У студента є можливість працювати у лабораторії з археологом над матеріалом. Уже з першого курсу, якщо є бажання, ти можеш долучатись до написання звіту, їздити в експедиції, практики. Так ти постійно знаходишся біля археолога, який займається наукою. І поруч з ним, як учень чи підмайстер з майстром, так навчатись. І якщо написати усі курсові та диплом з археології, то, як показує досвід, нормальний виходить спеціаліст.
-Мені просто стосунки між студентом і науковим в археології завжди нагадували комунікацію учня і майстра в середньовічному цеху чи творчій професії.
-Якщо людина обирає тему, яка безпосередньо пов’язана з речима, знайденими в наших експедиціях, і які зберігаються тут, то немає іншого виходу, як приходити і працювати днями, годинами, тижнями з цими артефактами. Наприклад, одна дівчина зараз закінчує бакалаврську, присвячену світильникам у Білозерському поселенні. Тобто це колекція із 40 світильників, які вона мала опрацювати і зараз ми виходимо на те, що в нас буде бакалаврська робота. Тижнями і місяцями вона сиділа навпроти, щось креслила, обробляла, шукала аналогії, описувала. Займатись цією роботою можна поруч з археологом, який робить щось своє. Мені здається, що цього історикам якраз не вистачає. Приніс рукопис науковому керівнику, а потім отримуєш його назад.
-А як ти сам прийшов у професію?
-А от так само. Ця історія була відповіддю на попереднє питання — я прийшов у лабораторію до Валерії Павлівни з питанням: «чи не потрібно вам чогось допомогти?». Але, насправді, я не стільки їй хотів допомогти, скільки бути поруч із тією дівчиною, яка прийшла їй допомогати. З тією дівчиною в мене нічого не склалась, вона через рік пішла з лабораторії, а от мені там сподобалось, і я лишився.
-З дівчиною не склалось, зате з археологією склалось!
-Ти пишеш курсові роботи, їздиш на конференції, в експедиції, закінчуєш університет, а потім, коли думаєш про аспірантуру, ідеш і вступаєш в аспірантуру Інституту археології. А потім так складаються обставини, що ти опиняєшся викладачем у тому самому університеті.
-Я багато чув про людей, які не планували зв’язуватись з археологією, але от поїхали на практику і цим захопились. У мене геть інакше було: як до неї не планував, з’їздив і не захопився.
-Бувають ситуації, коли студент І курсу їде в експедицію, йому подобається, бо це ж романтичний стан душі. Потім вертається, і каже тобі, що хоче писати з археології. І цілий рік складається, намагаючись щось писати. Бо джерела вимагають іншого підходу і роботи з ними ніж письмові. Не кожна людина, яка вступає на історичний факультет, за складом свого мислення може бути археологом.
-На Заході археологія стоїть ближче до природничих наук, ніж до гуманітарних.
-Наприклад, в Інституті археології, у відділі доби каменю є великий відсоток людей, які за першою освітою не історики, а приходили в палеоліт чи неоліт з інших спеціальностей — географи, біологи, зоологи. А потім ставали археологами. У випадку з археологією доби античності тут є дотик до античної історії, філології, є контакт з гуманітаристикою. Але все одно, коли ти маєш справу не з одиничними пам’ятками, а з серіями масового артефакту, це вимагає невеличкої підготовки.
-Знаю, що археологи, які займаються преісторією, добре “дружать” з різними комп’ютерними програмами для обробки даних, використовують їх. Це не завжди схоже на те, чим займаються історики.
-Так, ти припустимо розкопав 50 квадратних метрів поселення, знайшов 50 тисяч знахідок, це така собі big data, з якою доводиться працювати, щоб отримувати нові дані.
-Яких зусиль вартує зараз організувати експедицію? Зазвичай інституції не виділяють кошти на дослідження і потрібно або скидатись, або організовувати своєрідний краудфандинг, або шукати спонсора…
-Усе раніше перелічене! (посміхається). Тобі потрібна 1 тис. гривень, щоб прогодувати людину 2–2,5 тижні в полі за умови, що вас буде 25–30 людей. Тобто 25–30 тис. потрібно, щоб усі були ситі упродовж трьох тижнів. Якось так це виглядає. Чим більше людей — тим зменшується сума для наступного. Ядро коштів — це сума, якою ми скинулись зі студентами, щоб поїхати на практику. А далі залежить від того, як вдасться домовитись у цьому році — наприклад, останній раз нам допомогала компанія, яка будувала вітряки біля Скельки, вони надали нам паливо для дизель-генератора. Сам цей дизель-генератор ми взяли у місцевої школи. Великий військовий намет нам дали пожежники з Білозерки — для того, щоб ми облаштували там свій склад і кухню. Так ось по дрібниці ми і позбирали те, що потрібно нам було у експедиції.
-А реманент вже накопичений?
-Так, це та критична маса, що поступово накопичується — 30–40 лопат, дрібний інструмент, рейки метрові, нівелір, душ польовий, велика драбина. Якщо потрібно було б організовувати експедицію з нуля — то це все було набагато важче.
-Тобі не здається, що ця ситуація, коли український археолог так має шукати засоби для існування значно відсуває нас від закордонних колег у науковому плані?
-Так, це робить це існування досить дивним. І ми б могли, звісно, набагато більше, якби усе це краще фінансувалось. Але такий зараз стан в країні. Важко було б припустити, що в якісь одній сфері усе добре, коли в усіх інших — погано. Якщо авіація в армії використовує літаки, у кращому випадку, початку 90-х років, яким по 30 років, то чому в археології усе має бути набагато краще? На жаль, ми в цьому плані програємо. У 90-х, наприклад, просто не склалось покоління археологів, як на мене. Якщо подивитись на тих, хто мав увійти тоді в науку, кому було 20–30 років, то цього покоління практично немає. Є старші археологи, яким 60–80 років, моє покоління, кому між 30 і 40 роками і молодше покоління росте. А от цього середнього немає.
-Як втрачене покоління… Те, що мені доводилось чути і бачити, археологи серед мікрокосму різних історичних інституцій є найбільш демократичними, найменше люблять ієрархію. Чому так?
- Ну а як інакше?! Коли ви спите в однакових наметах, яка може бути ієрархія? Ми залежимо від одного, тому в експедиції має бути гарний мікроклімат, щоб склався сезон. Насправді, у кращому випадку є місяць-півтора для польових досліджень і цей час має бути максимально використаний. Якщо студент є за великим рахунком, «інструментом», для проведення цих досліджень, то з іншої сторони, це їхня можливість, приймаючи участь у справжніх дослідженнях, прийти свою практику. Порівнюючи інші практики, які проходять студенти-історики, не усі вони (а мені здається, жодна, крім археологічної) полягають у тому, що стажери задіяні у дослідженнях від початку і до кінця. А тут усе, що відбувається в експедиції, має сенс, з першого і до останнього дня! Тому тобі потрібно зберегти цей гарний мікроклімат, а як він може бути гарним, якщо ти починаєш «бикувати». Тому начальник експедиції не може бути з поганим характером, він повинен бути відкритим і комунікабельним, щоб з ним можна було комунікувати.
- Розкажи, що значить бути викладачем та науковцем такого от регіонального «вишу»? Наприклад те, що я ціную в Києві, це оточення, досить багато активних людей з професії і ти відчуваєш себе частиною спільноти. Тут їх може бути значно менше…
-Та і взагалі не бути в певний момент. Якщо на весь Херсон зараз нас, здається, усього два археолога. Це складно назвати «оточенням». Ти просто маєш бути частиною цього community у межах усієї країни — взаємодіяти у цій мережі, підтримувати контакти якимось чином.
-Складніше це стало з пандемією? Чи це завжди було доволі складно?
-Це більш-менш складно. Тобі потрібно якось вписуватись: конференції, публікації, спільна участь у експедиціях, коли закінчуєш свій польовий сезон, іноді їдеш разом зі своїми студентами, щоб вони могли порівняти свою практику з чимось іншим. Київські колеги мало відрізняються від херсонських, миколаївських чи одеських. Їм простіше у тому, що вони можуть більше бачити своїх колег. А я, наприклад, більше з ними у соцмережах спілкуюсь.
- Повертаючись до теми музею: які з них стали взірцями та надихнули тебе на власний проєкт?
-Як на мене, найкращий археологічний музей України — це той, що знаходиться у Харківському університеті імені Каразіна. Він відкритий усього 5 років тому, але зараз це найкращий зразок. Музей створений археологами для себе. Зазвичай, при роботі над експозицією вже на етапі розробки архітектурного і художнього рішення, звертають велику увагу на думку архітектора чи дизайнера. У випадку з цим музеєм археологи зробили все самі і архітектор прислухався до них. Вони чудово розуміють, як це все взаємодії, музей з експедицією. Коли ми їздили туди та спілкувались з харківськими колегами в кінці грудня, у якійсь момент їхній директор сказав: «а ми вирішили не копати частину городища (Харківська експедиція досліджує переважно Більське городище: складається з Західного, Східного і Кузьменківського укріплення), бо кількість експонатів про неї досягла 60 тис. 100 квадратних метрів — це ще 5 тис. пам’яток. Це вже перебор». Масштаб колекції задає розуміння того, які частини або які пам’ятки треба досліджувати. В якісь момент ти розумієш, що у вас достатньо матеріалів з цієї пам’ятки. От зараз у нас 3 тис. експонатів з білозерського поселення, це досліджено майже 4 тис. квадратних метрів. Можливо такий самий еквівалент для Скельки буде достатнім, щоб зрозуміти потребу почати копати щось нове.
-А якщо брати світові музеї? Минулого року мене вразив музей у місті Карлсрує (Німеччина): там просто неймовірна колекція з історії Давнього Сходу, Античності, Візантії. А це рівень «районного краєзнавчого музею», якщо міряти нашою класифікацією! Чи прийдемо ми колись до того рівня організації колекцій, експозиції?
-Справді, тут не в колекціях справа, більшість експозицій наших музеїв сформовані у 1970–1980-х рр. Усі краєзнавчи музеї мають експозиції більш-менш того часу: це і технології експонування, і методика добору експонатів. Якщо подивитись на те, як виглядає сучасна експозиція, то окрім самих речей і вигідного освітлення для них нічого більше немає. В тебе відпадає потреба у пояснюючих малюнках, текстах, кресленнях, картах, кресленнях. Якщо потрібно щось для кращого розуміння, то можна побудувати макет, але це має бути щось таке, з чим відвідувач має можливість взаємодіяти безпосередньо. Якщо в тебе стоїть катапульта, то її має бути можливість десь зарядити.
-Так, от в тому музеї, про який я розповідав, була модель римського амфітеатру, де можна посидіти, римські меблі, на яких можна полежати та ігор, про які розповідалось у експозиції…
-Масштаб музею задає різну можливість інтерактиву. А якщо людина хоче більше дізнатись про експонат, то дуже просто налагодити на взаємодію через гаджет. Ті самі Qr-коди, які перенаправляють відвідувача до інформації, або елементи доповненої реальності. Зараз зробити так, щоб у смартфоні щось рухалось, це взагалі невелика проблема. Усякі такі штуки ми зараз і продумуємо до нашого музею.
-Вже з’явились ідеї?
-Повно. Я чудово себе уявляю як це має бути в музеї. Наприклад, у рамках того проєкту, який ми подали в Український культурний фонд, ми просимо кошти на створення віртуальної експозиції та розробки того цифрового контенту, який має бути в музеї. У наявності ідея, що речі у вітринах мають групуватись за тими контекстами, як вони були знайдені. Є три чорнолакових кубки, знайдені разом, і ми їх маємо показати так, як вони взаємодіяли в живій культурі. І для того, щоб відвідувач зрозумів, для чого був потрібен цей посуд, сканується Qr-код і відкривається 30-секундний ролик, де лежать троє чоловіків і п’ють вино. Буквально для того, щоб створити враження від процесу, не потрібень якісь документальний фільм, а така коротка замальовка. Або от ткацький верстат, і з’являється дівчина, яка на ньому працює.
-А чого саме дівчина? Це сексизм (сміється)?
-Так, от античне суспільство було таким сексистським (усміхається). Коли в тебе фрагментована кераміка, зазвичай для того, щоб відвідувач розумів як виглядає ця річ і її призначення, у краєзнавчому музеї розміщується якесь фото чи малюнок. А тут достатньо буде Qr-кода, який перенаправить вас на аналогічний предмет з іншої колекції, і цього не потрібно буде в експозиції.
-Ні, задумка справді дуже крута, сподіваюсь, що археологічний музей у ХДУ буде саме таким і все справдиться. Скажи, чим вам можна допомогти? Чи потребуєте ви допомоги певних фахівців, волонтерів чи все є, і потрібні тільки кошти?
-Потрібна допомога реставраторів. Нагальна велика, об’ємна проблема — реставрація експонатів та підготовка їх до експонування. Якщо можна було б знайти в Херсоні, або десь недалеко, реставратора, з яким можна було налагодити відносини, то це було б дуже доречно. Бо, наприклад, державні реставраційні центри готові безкоштовно взаємодіяти з музеями, але тобі кажуть «масштаб — 20 експонатів на рік». Хотілось би більше. Але і їх можна зрозуміти — вони взаємодіють з кількома областями, десятками музеїв. З кожного по 20 артефактів — це вже ціла купа, дуже багато для них… Ще потрібен археозоолог. Ми збираємо кожну кісточку на розкопі, для того, щоб потім з ними можна було працювати — визначення до виду, кількості особин, бо це дає величезну інформацію щодо господарства. Потрібен такий фахівець, щоб він посидів і попрацював з цими матеріалами. Бо їх дуже мало — якщо реставраторів мало, то археозоологи — штучний товар. Ним практично неможливо стати, будучи істориком за освітою. Це тільки біологи, які переходять в археологію. Їх достатньо складно звабити в нас світ. Останній раз в нас археозоолог був у 2008 році — він пробув тут місяць, ми знайшли кошти, щоб оплатити йому відрядження, він попрацював, видав нам певний результат, який зміг використати у своїх дослідженнях.
-Не можу в тебе не запитати. Чому, коли я відкриваю статтю в українській «Вікіпедії», присвячену Дню Археолога, перше, що я бачу — твої фото?
- Про День археолога?
-Ти не знаєш? Там фотографії, як Сергій Нємцев робить щось з підлеглими на розкопі.
-Треба залізти подивитись. Ймовірно хтось зі студентів доклав до цього руку!
-Якщо в гуглі вбити «Сергій Нємцев», одна з перших вибиває саме цей матеріал.
-Що найцікавіше, ми жодного разу не зустріли День Археолога в експедиції. Він 15 серпня, а ми завжди завершували раніше. Найдовший сезон у нас був 6 тижнів і те, ми поїхали за тиждень до свята і святкували вже тут. Ми влаштовуємо посвяту студентів в археологи в останній вечір їхнього перебування в експедиції — це наш «локальний день археолога, який ми проголошуємо, коли хочемо. Не знаю, що там можуть бути за світлини!
-Потім подивишся!
-Цікаво інше. Того року проводився конкурс «Вікі любить пам’ятки» — фотографія, зроблена у нашому городище Скелька, зроблена у 2019 році, увійшла до першої десятки, на десятому місці. Крім неї, туди увійшла ще одна пам’ятка археології — Кам’яна могила. Якщо прибрати всякі різні церкви, то ми на другому місці в Україні серед археологічних пам’яток!
Наші сторінки в мережі:
