Що таке «бритпоп» і як його зрозуміти
Tania Osadchuk special for Legio Historica
Британська і американська популярна музика — це два взаємопов’язаних явища постмодерної культури, які зараз здаються нерозривними. Англомовні гегемони з другої половини XX століття знаходяться у постійній взаємодії: злитті, конфронтації, конкуренції або співробітництві. Бритпоп — один з виявів цієї взаємодії. Скоріш за все, ви чули пісні виконавців, яких пов’язують з даним напрямом: «Wonderwall» і «Live Forever» Oasis, «Parklife» і «Country House» Blur або, якщо ви більш вибагливі, «Bitter Sweet Symphony» The Verve і «Animal Nitrate» Suede. Тут ми розберемо, як зрозуміти епоху британської сцени 1990-х і з чого складається бритпоп.
1. Популярність гранжу
Сцена Сіетлу і прилеглих до нього міст, на зразок Олімпії, в штаті Вашингтон почала набувати популярності наприкінці 1980-х з релізами перших двох лонгплеїв Soundgarden «Ultramega OK» і «Louder than Love». Після цього альбоми Pearl Jam «Ten» і Nirvana «Nevermind» підняли гранж — тепер так називалося у ЗМІ це коло виконавців — на рівень повсюдного явища, яке переслідувало зі сторінок усіх музичних (і не тільки) журналів, рекламних оголошень та прилавків з атрибутикою.
Тим не менш, гранж згаснув так само швидко, як і запалав. Вже в 1993 році була очевидна криза через наркотики або конфлікти серед музикантів, а остаточний вирок зробила смерть Курта Кобейна у квітні 1994 року. Останній період гранжу у мейнстрімі завершили в 1996 році Alice in Chains своїм акустичним виступом на MTV Unplugged, і цей концерт виявився останнім для вокаліста Лейна Стейлі.
Успіх гранжу, у першу чергу в постатях Nirvana і Pearl Jam, територіально не обмежився тільки Сполученими Штатами. Зокрема, у Великій Британії американський продукт витіснив з ринку вітчизняний в умовах, коли британська музика вже у другій половині 1980-х втратила популярність у США (навіть беззаперечно затребувані на батьківщині The Smiths трималися на низьких позиціях в чартах Америки). Такий стан речей природньо викликав обурення в англійської сцени, особливо її молодих представників. Як вказує басист Алекс Джеймс в біографії Blur, ненависть до гранжу почалась через комерційний провал їхнього дебютного альбому «Leisure» і концертів Blur в США.
2. Місцевий англійський музичний осередок 1980-х
Визначення характеру музики певного виконавця тим чи іншим стилем нерідко викликає суперечки. Наприклад, як можна визначити стиль Queen, чи можна його точно визначити прог-роком або глем-роком? Насправді, враховуючи творчі трансформації у більшості виконавців, зазвичай зробити це неможливо. Тим не менш, у закріплені стильових ярликів активно беруть участь ЗМІ і сфера маркетингу, як це сталося з гранжем та бритпопом. Причому за етимологією останній розшифровується як «британська поп-музика», але головним чином цей напрямок асоціювався не зі Spice Girls, а передусім з рок-виконавцями Oasis і Blur, а ще Suede, Pulp, The Verve, Menswe@r та ін.. Чи насправді щось об’єднувало ці колективи?
З одного боку, з точки зору музичних впливів британська сцена в цілому у 1990-х стає більш локальною, на відміну від «британського вторгнення» та психоделії у 1960-х. Усі «бритпопівці» певною мірою є нащадками інді- та Медчестер-гуртів, на кшталт вже названих The Smiths і The Stone Roses. Окрім того, на відміну від сцени Сіетлу, яка брала витоки з панку (Black Flag, D.O.A.) та гаражного року (The Sonics), бритпоп був натхненний британськими виконавцями 1960-х і ранніх 1970-х: The Beatles, The Kinks, Девідом Боуї, T-Rex та ін. З іншого — це все ж таки не пояснює усю специфіку появи бритпопу як окремого явища. Якщо Oasis і Blur можна умовно музично об’єднати за очевидне наслідування The Beatles, то Suede явно відрізняються від них обох завдяки гітарним рифам у стилі композицій Боуї та більшої меланхолійності.
Через роль мас-медіа термін «бритпоп» може трактуватися як маркетингова стратегія. Передбачалося, що він здатний повернути британську музику на головні позиції у чартах, в тому числі у Великій Британії (що, власне, і було зроблено з релізами «Definitely Maybe» і «(What’s The Story) Morning Glory?» Oasis та «Parklife» Blur). Об’єднавчим чинником став той факт, що британців зміг згуртувати «спільний ворог» з США.
3. Британський націоналізм
Бритпоп-рух в медіа транслювався як антагоністичний по відношенню до гранжу і американської музики в цілому, і підтримували цю ідею разом з журналістами «New Musical Express» і гурти. Особливо відзначилися Blur, вдаючись до абстрактних націоналістичних висловлювань. Поєднуючи своє презирство до гранжу і американських лейблів, вони повністю присвятили себе не тільки прийняттю «англійського духу» на другому альбомі, а й зробили його центральною темою. Вони почали одягатися стереотипно по-англійськи: сорочки від Фреда Перрі, черевики Doc Martens і піджаки з трьома гудзиками. Вокаліст Деймон Албарн заявляв в інтерв’ю NME: «Якщо панк збирався позбутися хіпі, то я рятуюся від гранжу. Це те ж саме почуття: люди повинні бути розумнішими, бути трохи енергійніше. Вони [фанати гранжу] виглядають, як хіпі — вони горбляться, в них жирне волосся. Подобається їм це чи ні, вони знову слухають Black Sabbath. Це мене дратує». Для матеріалу The Zine він був більш радикальним: «Ми повинні взяти великий бульдозер, зібрати все сміття і відправити його в Америку. (…) Прийшов час знову освіжити Англію».
Такі настрої втілювалися і в творчості. На «Modern Life is Rubbish» Blur прямо критикують американізацію способу життя в Британії, як і на одному зі своїх найбільш успішних синглів «Girls & Boys». Відділення себе від американської музики відбувалося і за допомогою текстів. Ноел Галлагер, головних автор пісень Oasis, в свою чергу відповів на пісню Nirvana «I Hate Myself and I Want To Die» синглом «Live Forever» — оптимістичною піснею на противагу песимізму творчості Курта Кобейна.
Такий націоналістичний відтінок руху не тільки відрізняє бритпоп від сучасної йому американської сцени, але і від більш ранніх британських — наприклад, від панку. Політично налаштовані панк-групи, виступаючи проти політики Великої Британії, могли використовувати державний прапор радше з саркастичною метою, як це було у Sex Pistols. У бритпопі Union Jack не мав негативної конотації і навпаки тиражувався: його можна побачити Ноела Галлагера на виступі на Maine Road, фотосесіях Oasis або обкладинці журналу «Select» з Бретом Андерсоном — вокалістом Suede.
Нарешті, що краще об’єднує під націоналістичними гаслами, як не політичні проблеми. Ворожнеча Oasis і Blur за першість синглів «Roll With It» і «Country House» в чартах супроводжувала і відверті образи в інтерв’ю, і підкреслення походження Oasis з робітничого класу, а Blur — із середнього. Атмосфера бритпопу була здатна політизувати навіть виконавців, які називали себе аполітичними. До останніх належали Oasis, що не завадило Ноелу Галлагеру бути запрошеним на зустріч на Даунінг-стріт з Тоні Блером після перемоги лейбористів в британському уряді в 1997 році.
4. Пародія на британську дійсність
Гонитва за «англійським духом» призводила до комічного ефекту, а саме зображення побуту в гіпертрофованих формах. Про це добре свідчить кліп Blur «Parklife»: головний персонаж — кокні, серед декорацій — червоні автобуси, фургони з морозивом з Union Jack, терасні будинки. У відео використовуються зображення, які засновані на реальних аспектах повсякденного британського життя, але ці образи з’єднані таким чином, що загальна картина виходить за рамки повсякденного життя. Насправді, це сюрреалістичний колаж британської повсякденності, культурна стилізація.
Pulp, маловідомий гурт, який існував з початку 1980-х, несподівано вибухнув у чартах в 1995 році з альбомом «Different Class» завдяки своєму іронічному зображенню національної дійсності. Музичне відео на «Disco 2000» побудоване на зображенні реальності Великобританії як лялькової, що скоріше нагадує Плезантвіль. «Common People» у відеоряді демонструє життя «робітничого класу» з тими ж самими терасними будинками, відсилаючи до популярного післявоєнного жанру в кіно та літератури «драми кухонної мийки».
Що ж в залишку? Зумівши повернути британську музику у мейнстрім, бритпоп також доволі скоро, починаючи приблизно з 1999 року, почав сходити в минуле. Blur, Suede, Pulp і The Verve загальмували свою діяльність, Oasis розпалися в 2008 році, а Menswe@r відомі тільки меломанам.
В той же час, не все так сумно: Деймон Албарн став частиною Gorillaz і позбувся будь-яких націоналістичних гасел, Blur випустили в 2015 році останній на даний момент альбом, Suede об’єдналися знову, а брати Галагери з Oasis мають доволі успішні сольні кар’єри. Назад вже нікому з них не повернутися — бритпоп був настільки актуальним для 1990-х, що швидко став архаїчним в 2000-ні.
Але чи завжди поганим є швидке старіння? Зважаючи на інтерес сучасної аудиторії до законсервованого минулого, яке можна назвати «самобутнім», приклад бритпопу доводить, що ні.
Наші сторінки в мережі:
